Сторінка
7
цілісний підхід, що забезпечує єдність і взаємозв'язок навчальної,самоосвітньої і позанавчальної фізкультурно-спортивної діяльності, яка складає процес навчання і виховання студентів;
диференційований підхід, який передбачає врахування індивідуально-психологічних відмінностей у загальному і специфічному розвиткові студентів у сфері фізичної культури;
надання фізкультурно-спортивній діяльності студентів програмно-цільової і професійної педагогічної спрямованості на формування фізичної культури особистості педагога і готовності до роботи з фізичного виховання школярів.
Виходячи з цього, завдання професійної підготовки майбутніх вчителів містять:
виховання у студентів активно позитивної мотивації, сучасних поглядів і переконань на роль фізичної культури у формуванні особистості;
оволодіння студентами системою загальнотеоретичних, психолого-педагогічних, спеціальних і методичних знань з використання фізичної
культури і спорту у виховній роботі;
оволодіння студентами системою практичної підготовки, яка забезпечує використання психолого-педагогічних і методичних умінь і навичок діяльності з фізичного виховання дітей;
формування фізичної культури особистості майбутнього вчителя.
Аналіз запропонованого підходу, на наш погляд, свідчить про недооцінку суб'єктивної складової фізичного виховання самих студентів. Адже він базується переважно на зовнішньому впливі на студентів, майже без залучення механізмів їх власної активності. Навіть процедури самовиховання, що витікають із загального підходу, фактично є продовженням аудиторних занять.
Розглянемо тепер, як же реалізуються ідеї вказаних авторів у практиці професійної підготовки. Незважаючи на заявлену універсальність системи, її націленість на формування вчителів будь-якого профілю, фактично надаються рекомендації щодо організації підготовки на факультетах початкових класів та майбутніх працівників дошкільних закладів.
Показовим є склад знань та умінь, якими, за думками М.Я. ВІленського, Р.П. Сафіна, повинен оволодіти студент на заняттях з фізичного виховання. Що стосується знань, то завданнями теоретичної підготовки є розвиток у студентів:
розуміння суспільної значущості, що стоять перед фізичним вихованням школярів, прагнення активно використовувати засоби фізичної культури і спорту з виховної роботи;
твердої переконаності у необхідності використовувати засоби фізичної культури і спорту для всебічного розвитку особистості школяра, націй основі — створення необхідних суспільно-ціннісних мотивів і потреб у засвоєнні спеціальних педагогічних знань по фізичному вихованню;
системи знань, що розкривають закономірності фізичного виховання дітей шкільного (дошкільного) віку;
системи знань, що характеризують зміст, організацію і методику вати 4-5 разів, проведення масово-оздоровчих, фізкультурних і спортивних
заходів у режимі дня школи, позакласної і позашкільної роботи. Передбачаються також формування ряду умінь, як:
уміння виконувати команди, розпорядження і керувати строєм(групою);
уміння організовувати і проводити комплекси фізичних вправ;
уміння організовувати і проводити рухові ігри;
уміння організовувати і проводити су дійство спортивних змагань;
уміння організовувати і проводити туристичні походи;
уміння по навчанню окремих фізичних вправ та аналізу уроку в цілому.
Нагадаємо, що мова йде не про вчителя з фізичної культури, а про вчителів будь-якого профілю. Якщо це взяти за відправне положення, тоді виникає ряд питань. По-перше, аналіз змісту знань, що повинні надатися майбутнім учителям, не підтверджується відповідною практикою. Так, знання про закономірності фізичного виховання дітей різних вікових груп не входять у програму підготовки вчителів історії, хімії, фізики, мови та ін. По-друге, склад умінь також виходить за межі функціональних обов'язків вчителів-предметників. Таким чином, можна зробити висновок, що цілком справедливе твердження про необхідність професійного спрямування фізичного виховання студентів не знайшло у свій час повного втілення у роботу з майбутніми вчителями в процесі їх професійної підготовки.
Слід відмітити, що останнім часом відмічені раніше концептуальні суперечності значною мірою подолані. Сьогодні значна увага фахівців з фізичного виховання більш широко розглядають відповідні функції і завдання. Підкреслюється, що фізична культура є органічним видом загально гуманітарної освіти, яка в свою чергу виступає важливим інтегративним компонентом, що придає професійним знанням і умінням „людську значущість'* (М.Я. Віленський, В.В. Черняєв). „Фізична культура, виступаючи органічною частиною загальнолюдської культури, разом з тим є самостійною галуззю людської діяльності, суттєвою особливістю якої є спрямованість на побудову різнобічної, творчої особистості, здатної досягти гармонії духовного и фізичного, розвивається у єдності з культурою і соціумом.
Як відкреслюють ці автори, сучасні уявлення про фізичну культуру особистості вже не обмежуються поняттям здоров'я, розвитку фізичних якостей, функціональними можливостями організму і руховими навичками. Найважливішими складовими формування і розвитку фізичної культури у персоніфікованій формі стають світогляд, система цінностей, потребо-мотиваційна сфера особистості, широта, глибина знань, здатність реалізовувати у професійній і особистій діяльності цінності фізичної культури.
Методологічну значущість для нашого дослідження має думка М.Я. Віленського, що фізична культура стає часткою гуманітарної культури майбутнього фахівця лише тоді, коли у процесі фізкультурно-спортивної діяльності отримується цінний досвід пізнавальної, практично-перетворювальної, орієнтаційно-оціночної комунікативної діяльності. Адже не можна визнати нормальним таке становище, що тільки 26,6% студентів визнають вплив фізичної культури на їх особистісне і професійне самовизначення, тоді як 53,4% його заперечують, а 22% не можуть визначити своєї позиції. Тобто у ціннісній свідомості студентів домінує „рухова" складова фізичної культури і відсутня орієнтація на її гуманітарні цінності . Вихід автори бачать у переході від знанієвої (технологічної) парадигми до особистісної (гуманітарної).
Разом з тим вказані автори, на наш погляд, дещо обмежують практичне впровадження висловлених концептуальних ідей, пропонуючи будувати роботу перш за все на рівні стимулювання рухової активності. Фактично вони пропонують надавати студентам особистий досвід самоорганізації фізичної активності як джерело формування потенціалу фізичної культури особистості і вважають його основним показником результативності фізичного виховання. Адже в основі різноманітних видів активності лежить діяльність, пов'язана з удосконаленням рухової функції, розвитком здатності керувати довільними рухами, продуктивно використовувати свій фізичний потенціал. Тому фізична культура виступає школою виховання активності, яка має прояв в інших видах діяльності - пізнавальної, професійної і перш за все як сфера рухової активності людини.