Сторінка
1

Походження і значення слова бандура

1. Бандура: історико-етимологічний екскурс

В українській музичній і духовній культурі особливе місце займають два струнні музичні інструменти, які по праву вважаються національними. Це кобза й бандура. Вони, що тривалий час ототожнювалися, вважаються інструментами билинно-думної традиції, а кобзарство-бандурництво – символом волелюбності українського народу. Кобзарські пісні й думи оспівують драматичні сторінки народної історії, героїв національно-визвольного руху, козацьких гетьманів, хоча значна частина їх приділена й побуту, моралі, родинним і людським стосункам.

Ще наприкінці ХІХ ст. авторитетні дослідники вказували на зв’язок кобзарсько-думного мистецтва з давньоруською гусельно-билинною традицією, з думами й героїчним епосом дотатарської доби. "Слово о полку Ігоревім" засвідчує, що вже в ХІ-ХІІ ст. серед княжих дружин і на княжих дворах в Україні процвітала героїчна поезія, а професійні співаки рецитували епічні пісні під супровід музичного інструмента [15, 86]. Гнат Хоткевич вважав, що кобзарство починалося від віщого Бояна. З утворенням у XVI ст. Запорозької Січі, зі становленням її як військово-політичного центру української держави, кобзарство стає органічною і невід’ємною часткою козацького життя та побуту. Кобза супроводжувала козаків у далеких походах, кобзарі словом і піснею запалювали й надихали їх на боротьбу з ворогами, до кобзарів було винятково шанобливе ставлення. Часто самі козаки, що втратили у битві зір і мали хист до музики і співу, ставали кобзарями. Про трепетне ставлення козака до кобзи-бандури мовить старовинна дума "На смерть козака-бандуриста", у якій вмираючий козак називає свою бандуру дружиною, мальованою, іншими ніжними епітетами. Українських кобзарів-бандуристів запрошують у придворні музиканти до Польщі й Росії. З XVI ст. з’являються нечасті, але важливі свідчення про популярність кобзарства й окремих кобзарів. Поляки називали бандуру козацькою лютнею, а бандуриста – козаком. Водночас польська шляхта суворо карала кобзарів-бандуристів, які закликали народ до визвольної боротьби. У часи козацького лицарства, відзначає П.Куліш, бандура була для козака винятково важливою річчю. З кінцем козаччини бандура стає невід’ємною ознакою старців, а лицарський дух поступається тужливим мотивам.

Тож бандура-кобза – типово козацький музичний інструмент, що супроводжує козацтво упродовж всієї його героїчної історії. Але питання про походження бандури та її назви нез’ясоване й досі. Аналізуючи європейські інструменти зі схожими назвами (англ. bandora, італ. pandora, франц. pandore, нім. Pandor або Bandor), О. Фамінцин висновує, що бандура потрапила до багатьох європейських країн з Англії, зокрема до Італії, потім до Польщі, а тоді й до України. Приблизна дата появи бандури, за ним, 1580 р. М.Лисенко припускав, що бандура бере початок від грецьких рапсодів, які оспівували подвиги своїх героїв. Г.Хоткевич вважав, що бандура – це кобза, до якої додано приструнки, що "бандура є чисто український винахід", а М.Прокопенко твердив, що запозичення українцями англійської бандори не відповідає дійсності [15, 120].

Як на О.Фамінцина, бандура – випадкова трансформація назви танбур –арабсько-перського музичного інструмента. Г.Хоткевич вважав, що українці винайшли бандуру й дали їй назву, джерело якої слід шукати в санскриті (адже терміни його відбиті в культурі багатьох європейських народів), що в цій мові слово бандура має значення музика, приємний, гарний [15, 122]. М.Прокопенко звертає увагу на те, що в ІІІ тис. до н.е. шумери мали інструмент pan-tur, назва якого означає "малий лук". А саме лук, як на декого з дослідників, є прообразом першого струнного музичного інструмента. Дослідник обстоює первинність назви pan-tur, а вже арабсько-перське танбур, вважає він, могло постати через перестановку літер у слові. Греки це pan-tur називали pandura. У грузинів, абхазців, аджарців є інструмент пандурі, в осетинів – фандур. М.Прокопенко схиляється до "кавказького" походження бандури: за ним, давній нащадок пан-тура й сама ця назва потрапили до України внаслідок багатовікових контактів з кавказькими народами, через поселення абхазів, грузинів, черкесів та осетинів в Україні на початку XIV ст. Дехто зводить італійське pandura до грецького pandоura – "цитра", яке, у свою чергу, мабуть, запозичене з Лідії.

Проте походження і первісне значення слова все ще нез’ясоване [5, І 133].

2. Деякі міркування щодо походження бандури. Козаки й раджпути

До думки Г. Хоткевича, що розгадку назви бандура слід шукати в санскриті, безперечно, треба прислухатися, бо наш відомий письменник, музикант і композитор не тільки сам чудово грав на бандурі, знав її та українську музично-пісенну спадщину, а й глибоко вивчав давньоіндійські драму, театр і музичну культуру. Він не тільки переклав українською мовою і 1929 р. видав знамениту драму "Шакунтала" санскритського поета Калідаси (V ст.), перші переклади якої європейськими мовами викликали в Європі справжній фурор, а й на тему "Шакунтали" написав 23 інструментальні й 7 вокальних творів, використавши при цьому гами давньоіндійської музики. Тож міркуванням Хоткевича і про саму бандуру, і про походження її назви цілком можна довіряти [8, 177-182].

Що ж до припущення, ніби бандура потрапила до українців від кавказьких народів, то все може бути якраз навпаки: вона могла потрапити на Кавказ саме з теренів України, точніше, через половців, які, за найновішими дослідженнями, мовно й етнічно споріднені з раджпутами – індійськими козаками. А половці виявляють індоарійське, а не тюркомовне походження, як досі вважалося.