Сторінка
1

Мова і проблеми політичної ідентичності в Україні

Політична ідентифікація населення нашої держави ускладнена цілою низкою проблем.

По-перше, у нинішніх межах Україна як політична єдність сформувалася лише шістдесят років тому. До цього часу її регіони, розділені державними кордонами, перебували у складі різних держав протягом століть, а Закарпаття – навіть ціле тисячоліття, що не могло не залишити свого сліду.

По-друге, упродовж століть наші землі були розірвані цивілізаційно. Основна частина українських земель, штучно відірвана від західноєвропейської цивілізації, зазнавала впливу євразійської, московсько-православної цивілізації і розвивалася зовсім інакше, ніж землі, приналежні імперії Габсбургів. Якщо в Європі нації сформувалися у національні держави, то євразійська імперія Романових як штучне утворення народів на різному рівні суспільного розвитку трималася на релігійному принципі, намагаючись цементувати всі підневільні народи навколо православного ядра. Фактично на території цієї імперії існувало 5 цивілізацій (православна (євразійська), мусульманська, буддійська, західноєвропейська і північно-азійська). Нема нічого випадкового у тому, що певна частина нашого населення, ідентифікувала себе, насамперед, за релігійним принципом, не розуміючи докорінної різниці між православ'ям київським, орієнтованим на особисте спасіння та православ'ям московським із його химерною ідеєю "Москва – Третій Рим" і войовничою ксенофобією, яка не визнавала жодної толерантності до представників інших конфесій і національних спільнот.

По-третє, на політичну ідентифікацію накладали відбиток особливості церковного розвитку регіонів. Напевне, ніхто не заперечить, що найвищий рівень національної свідомості і політичної культури проявляють галичани. До цього найбільше спричинилася греко-католицька церква, на чолі якої стояв великий митрополит Андрій Шептицький. Галицький українець іще й нині асоціюється із греко-католиком. Патріотичне греко-католицьке духовенство чимало зробило для того, щоб тамтешня українська людність не була полонізована і зберегла материнську мову. На противагу йому, наслідки підпорядкування у 1686 р. Української православної церкви Московському патріархатові відчуваються й досі.

По-четверте, політична ідентифікація чималою мірою залежить від особливостей національного складу населення. Як відомо, з одного боку помітні значні відмінності між населенням Західного і Центрального регіонів, з іншого – Східного і Південного регіонів. Саме на цьому спекулюють різні олігархічні клани у східних і південних областях нашої держави, що особливо проявилося наприкінці минулого року, коли на повну силу почали роздувати сепаратистські настрої, щоб залишити при владі донецьку кримінально-олігархічну групу.

По-п'яте, політичну ідентифікацію частини наших громадян ускладнює їхня приналежність до так званих "російськомовних українців" ("російсько-українців", "україно-росіян") і до "російськомовного населення" взагалі. Феномен "російськомовного населення" як імперський рудимент ніде в колишніх республіках СРСР не був корисним для національного державотворення. Саме таке "російськомовне населення" навіть у республіках Прибалтики ставало опорою різних інтерфронтів, бо, за совєтською традицією, російське й інтернаціональне вважалися синонімами.

Особливістю української політичної ідентифікації слід уважати позицію мешканців столиці. На виборах вони голосують так само, як і людність трьох галицьких областей. Попри переважну російськомовність мешканців Києва, феномен столиці зумовлює високий рівень їхнього патріотизму.

Як наукова і практична проблема політична і національна ідентифікація українців привертає увагу вітчизняних і закордонних учених. Серед таких публікацій доцільно, на наш погляд, назвати книгу британського історика Е.Вілсона [1], в якій, поряд з іншими, досліджуються також проблеми політичної та національної ідентифікації українців після проголошення незалежності. Вчений, як правило, використовує безпосередньо наші вітчизняні матеріали, що вигідно відрізняє його від інших закордонних дослідників, які нерідко спираються на упереджені російські джерела про Україну.

Проблеми політичної і національної ідентичності українців порушувалися на міжнародних наукових конференціях, які відбулися останніми роками в Україні [2]. Окремо треба наголосити на працях М.Антонович [3], М.Вівчарика [4], Я.Грицака [5], П.Кононенка [6], В.Лісового й О.Процента [7], А.Погрібного [8] та інших [9]. Звісно, не втрачає своєї актуальності фундаментальна праця "Мала енциклопедія етнодержавознавства" [10]. Обмежений обсяг статті не дає змоги зупинитися на них детально, але окремі їх проблеми будуть висвітлюватися далі в нашому дослідженні.

Політична ідентифікація пов'язана з національною ідентифікацією, що підтверджує досвід народів Європи. На противагу тим самовпевненим дослідникам, які ще не так давно заперечували можливість появи на мапі світу нових держав, наприкінці минулого століття виникло більше двох десятків держав. Розпалася, не витримавши натиску внутрішніх суперечностей, багатонаціональна Російська імперія, що маскувалася під псевдонімом "Советский Союз". Припинила існування двонаціональна федерація чехів і словаків. Трагічним було розлучення федерації північних слов'ян Югославії. Боротьба за національні права триває в інших багатонаціональних державах. Таким чином, маємо всі підстави твердити, що в політичному розумінні наше століття, яке розпочалося із розпадом СРСР у 1991 році, можна назвати, принаймні для Європи, віком національно-державного ренесансу.

Звісно, дуже легко протиставити таким процесам приклад мирного співжиття швейцарської політичної нації, яку створили чотири мовні спільноти, але тут ідеться про виняток, а не про правило. Швейцарська конфедерація існує тому, що в ній немає панування найбільшої німецькомовної спільноти і забезпечені належні умови для культурного розвитку швейцарців німецькомовних, франкомовних, італомовних і ретороманськомовних. Така толерантність, як риса європейської цивілізованості, зумовлена, як писав Е.Ренан, "бажанням Швейцарії об'єднатися, незважаючи на різницю мов" [11]. Водночас Е.Ренан зазначав, що "Австрія – держава, а не нація" [12], із чим слід погодитися, адже імперія Габсбургів була штучним державним утворенням багатьох націй.

Треба визнати рацію твердження, що "національна ідентичність не є єдиною основою ідентичності", але не варто заперечувати її "найбільшу значущість", бо "абсолютизація будь-якої ідентичності не узгоджується з засадами ліберальної демократії" [13]. Справді? У нинішній Європі співіснує принаймні п'ять рівнів ідентичності: загальноєвропейський, західноєвропейський або східноєвропейський, національний, регіональний [14]. Така багатоманітна ідентифікація вимагає певних коректив, адже в ній не згадана політична (державна) ідентифікація. Мабуть, між нею і національною ідентифікацією не роблять якоїсь різниці, хоч тут про повний збіг не може бути й мови.