Сторінка
1

Місце української мови у філософсько-освітньому вченні Григорія Ващенка

Не буде перебільшенням сказати, що системний аналіз філософсько-освітнього вчення Григорія Григоровича Ващенка неможливий без урахування його ідей і висновків щодо мовних питань. Проблеми мови, спілкування, розуміння суб'єкта об'єктом, значення мови в історико-культурному процесі, в екзистенційно-антропологічній спадщині визначного вітчизняного філософа-педагога ХХ ст., що має релігійно-моральну насиченість, пов'язані не тільки із прагненням ученого до зміни радянської моделі освіти, але і з потребою виховання "вольової, характерної людини". Висунуте Г.Ващенком положення про те, що без національної мови неможливе існування нації, збереження релігії, звичаїв, здобутків мистецької творчості, світогляду, народних ідеалів [1], мабуть, означало для нього й те, що українська мова є найістотнішим компонентом духовного життя українця, мовою його віри, рушієм національного відродження, основою національне зорієнтованої системи освіти, підґрунтям української державності.

Сьогодні, коли вже відбулося становлення України як самостійної держави, а українська мова за своїм внутрішнім і етнокультурним розвитком досягла рівня наймогутніших мов світу, на жаль, нові соціокультурні фактори негативно впливають на створення освітньої системи, яка б відповідала потребам доби постмодернізму. Ставлячи за мету виховання високоосвіченої, висококультурної особистості, слід мати на увазі, що й нині в українському суспільстві мають місце досить неоднозначні й суперечливі тенденції. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток наукових знань, національно-культурне, національно-мовне відродження, а з іншого – нові знання не оволодівають умами й серцями широких верств суспільства, наростає розчарування, зневір'я, моральний цинізм, суржикізація мови. За такої соціокупьтурної ситуації проблема єдності навчання й виховання, освіти і культури набуває національного значення як проблема людяності, гуманності та культурності вітчизняної системи освіти.

Проте, у свідомості багатьох і до цього часу освіта залишається сферою здобуття знань через вивчення системи певних наук (природничо-математичних, гуманітарних тощо), тобто ототожнюється зі шкільним навчанням і вихованням. Тому повернення до витоків у розумінні освіти не лише як холодного гасіо, а і як "гарячого серця", як системи формотворень "людського духу" є настійною потребою.

Почнемо з очевидного. А очевидним на сьогодні є те, що формування "мислячого духу", насамперед, відбувається за допомогою мови. Людина стає людиною завдяки мові як суспільно-історичному здобутку. Один з найбільш новаторських філософських умів XX ст. М.Гайдеггер, який поряд із проблемами буття й людського існування тримав у полі зору своїх наукових праць ще й проблеми мови, підкреслює її людинотворчий, буттєвий статус. "Дар мови, – пише він, – вирізняє людину, лише й роблячи її людиною. Цією рисою окреслено її єство. Людина не була б людиною, коли б їй було відмовлено у тому, щоб мовити – безперервно, всеосяжно – про все, в багатоманітних різновидах і здебільшого у невимовленому "це є те". Оскільки все це і подібне забезпечує мова, сутність людини міститься у мові" [2].

Григорій Ващенко як уродженець Лівобережної України (народився в селі Богданівка на Полтавщині, нині Прилуцький район Чернігівської області) протягом свого життя (1878 – 1967 рр.) мав можливість бачити й відчувати як методично нав'язувалася програма "обрусения" України і за царату, і за радянської влади, як руйнувалася чи, принаймні, деформувалася ментальність українців. Але Ващенко не був мовчазним спостерігачем. Його життєвий і творчий шлях підтверджує опозиційність ученого як до царського, так і до радянського політичних режимів із їх національним і духовним гнобленням народів, особливого українського.

Праці Г.Ващенка від самого початку їх появи в Україні (фундаментальний твір "Загальні методи навчання" був опублікований ще наприкінці 20-х, але вже на початку 30-х рр. вилучений з бібліотек і лише в 1997 р. з нього знято табу в національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського; у 1994 р. уперше опубліковано "Виховний ідеал", що, до речі, побачив світу Німеччині в 1950 р.; у 2003 р. вийшов черговий, п'ятий том його творів) викликали інтерес дослідників. Але його творчий доробок і в Україні, і за кордоном, зокрема в українській діаспорі, розглядається, насамперед, у контексті педагогіки, частково психології. Філософські основи творів Г.Ващенка залишаються практично недослідженими. Тому Г.Ващенко в уяві педагогічної та наукової громадськості й нині продовжує залишатися виключно як педагог і психолог. Твори ж його, що ідейно рухалися в річищі національно-культурного осмислення людини й педагогіки, зростання ролі індивідуально-особистісного начала в суспільстві, на наш погляд, є важливим джерелом історії філософії освіти України.

Необхідно зауважити, що мовні питання, зокрема значення слова для думки й ступінь його зв'язку з освітньо-виховною діяльністю, загалом життям, привертають пильну увагу Г.Ващенка. Аналізуючи спосіб буття етнічної спільноти, детермінований внутрішніми та зовнішніми факторами, за головне у вихованні він вважав прищеплення національної гідності та національного самоусвідомлення, що уможливлене лише при знанні національної мови. Спираючись на українську філософсько-антропологічну та філософсько-лінгвістичну думку (К.Ушинський, О.Потебня, Б.Грінченко тощо), Г.Ващенко приходить до висновку, що своєрідність мовного характеру особистості визначається мовою, якою вона користується. Національний характер, вважає вчений, формується як через національну мову, так і через спільність історичного досвіду, етнокультурних традицій, імплікованих із національним виховним ідеалом: "Служба Богові й Батьківщині", що його створило українство впродовж свого існування у часі та просторі.