Сторінка
1
Приводом для роздумів у названій темі стало зовсім не риторичне запитання мешканця м. Павлограда О.Малакова, яке він сформулював на сторінках тижневика «2000»: «Чи може росіянин бути патріотом України?»
Даючи ствердну відповідь, автор, тим не менш, своєрідно побачив складники українського патріотизму. Принаймні українській мові, як уособленню єдності й цілісності спільноти та держави, місця серед них не знайшлося. У його інтерпретації мова постала як щось таке, що перебуває поза сутністю людини й спільноти. І тому для нього не зрозуміло (хочеться вірити, що сказано те щиро), навіщо шахтареві – громадянину України – ще й знання української. Він знає російську – і того досить. Аргумент власного переконання Є посилання на те, що суттєвої різниці між тим, що росіянин говорить «шахта», а українець «копальня», або, відповідно, росіянин –– «конвеєр», а українець «стрічка» –– немає. «Ми один одного і без перекладача розуміємо і моє недосконале знання української аж ніяк не позначиться на роботі. Я добре справляюсь з відбійним молотком, не порушую правил безпеки…» [4].
І таке ставлення до вивчення та використання української мови етнічними росіянами – громадянами України – не є поодиноким. Воно формувалося століттями. І тепер однозначно й не скажеш, чому так сталося: чи то через схожість мов та взаємовпливи історичного минулого в розумінні місії та долі народів; чи то внаслідок русифікаторської імперської політики, віхи якої – Валуєвський циркуляр, Емський указ і ціла низка дезукраїнізаційних постанов радянської доби – перетворилися у своєрідні осикові кілки, які намагалися вбити в тіло української мови та пам’ять народу; чи то через стійкість застарілих світоглядних і мисленєвих стереотипів. Зокрема, того, що сформувався на хибній основі, за якою українці бачилися не як окрема нація, а всього лише як регіональне відгалуження російської. Відповідно, й українська мова –– трактувалася як місцева говірка з російської. Сьогодні варто підняти будь-яке донесення жандармського управління з України початку ХХ ст. –– і, серед іншого, там неодмінно промайне й означення української мови не інакше, як «так звана українська мова». Впродовж понад століття українська мова не мала можливості вдосконалення на ниві шкільництва, преси, науки, культури, вільного громадянського та суспільно-політичного життя. Саме її вживання уже викликало неабиякі підозри та недовіру. До того ж, починаючи з ХІХ ст. і до сьогодення, настійно проводиться ідея єдності слов’янських народів, і в цьому випадку російська мова завжди бачилася не інакше, як основа такої єдності, а згодом –– як «мова міжнаціонального спілкування». Відповідно і в майбутньому вона ще має «послужити справі». Тож чи є потреба перенавчатися? Не дивно, що й сьогодні, йдучи вулицями Києва та інших міст, ми неодмінно наштовхнемося на добре вмонтовані борди та стенди з передвиборними закликами блоку «Не так!», Партії регіонів, партії «Союз», ПСПУ та ін., які пропонують однозначне вирішення мовної проблеми в Україні на користь російської мови. При цьому ідею статусу російської мови свідомо вписують у контекст інших політичних проблем, щодо яких уже склалася певна суспільна думка: «НАТО –– нет!», «Русский язык –– да!», «ЕЭП –– да!» і т.п.
Та найбільш далекосяжні наміри з подальшим утвердженням російської мови у мовному просторі України сьогодні бачимо в Криму. Про це відверто і без будь-яких сумнівів заявив народний депутат України, лідер партії «Союз» Л. Мирський. На його думку, Кримська Автономія зобов’язана (?!) повернути собі повноваження, яких позбавлена у 1998 р. з прийняттям Конституції. Ідея АРК має стати не формальним святом, а перехідною датою в історії півострова. Найбільш простим виходом тут, на його думку, було б «надання автономії права на самовизначення» (!) [7]. І, здається, саме тут і «зарита собака». Це підтверджують і передвиборні рекламні ролики об’єднання. В них виборцям однозначно рекомендується замінити тезу «Думай по-українські» – тезою «Думай про Союз». І цей останній мислиться вже не як внутрішньо-політичне, а як міждержавне об’єднання.
Але то все ¬–– мрії та сподівання більш широкого плану, які відірвані від реальностей сьогодення. Світова ж мовна реальність тепер така, що ми не знайдемо жодного українця, серед тих, що проживають (саме проживають, а не на заробітках) в інших країнах світу –– Канаді, США, Франції, Німеччині, Бразилії, Австралії, Аргентині, Польщі та й у тій же Росії (тепер їх розкидано по світу понад 20 млн. чол.), який би не знав мови країни, громадянином якої він є. Та й у найбільших українських діаспорах чи то Канади, США, чи Далекого Сходу Росії для українства ніколи не поставало питання про надання там українській мові державного статусу. І те природно. Бути в спільноті, жити єдиним з нею державним життям не можна інакше, як визнаючи основоположні чинники (в т.ч. і мовні) її існування. В іншому разі мали б погодитись з логікою К.Маркса, який стверджував, що чужою мовою в державі розмовляє або гість, або найманець, або окупант, що нав’язує їй свою мову.
Та це лише одна складова проблеми української мови в сучасній Україні. Інша міститься у нас, корінних українцях, які під впливом русифікаційних процесів так «обрусіли», що й для них розмови про українську мову тепер уже ніби й ні до чого. І, як наслідок, чуємо і по радіо, і по телебаченню, із уст журналістів, депутатів, партійних «босів» схожі твердження… У передачі «Від першої особи» по радіо «Ера» FM представник Партії регіонів заявляє: «Українці і росіяни –– це єдиний народ…» (27.12.2005 р.). Або ж антиукраїнськомовна концепція передається тезою: «Може, те й добре (не зрозуміло, правда, для кого?), що ми бачимо і говоримо по-різному на Заході й Сході…» В інтерпретації телеведучого 5 каналу українці постають лише як люди, що «справно сплачують податки, не йдуть на червоне світло і… не матюкаються». Духовна, мовна, світоглядна, культурна, ментальнісна самобутність українського народу, як основа його єдності й суспільного устремління, і в цьому випадку залишаються поза увагою «аналітиків».
Завантажити реферат