Сторінка
3

Мова в самопізнанні й самотворенні народу

К.Ушинський був чи не першим з тих, хто вважав, що мову необхідно досліджувати і вивчати не тільки як інструмент добування знання, пізнання істини та спілкування, а, в першу чергу, як універсальний засіб самопізнання й самотворення народу. «Мова народу, – писав він, – кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається за межами історії. У мові одухотворяється весь народ, вся його батьківщина, – в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі і грози – весь той глибокий, повний думки й почуття голос рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів… Мова найважливий, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі покоління народу в одне велике історичне живе ціле. І тому, коли зникає народна мова – народу нема більше! .» [10, 70].

У подальшій оптимізації концепції і теорії української мови як явища етнонаціонального особливо значимим постає доробок О.Потебні. У своїх працях «Язык и народность», «О национализме», «Проблема денационализации» та ін. він науково довів, що народність і мова –– поняття не просто синонімічні, а що одне без іншого не може існувати, що неодмінною умовою творення нації як цілого є єдність її мови. Мова, за Потебнею, «є не тільки одна із стихій народності, а й найбільш досконала її подоба» [8, 70]. Відповідно, денаціоналізація починається там, де принижується значення мови, де течією справ створюються несприятливі умови існування, які випливають з розумової підлеглості. «У подібному зламі не минуще на місці витіснених форм свідомості запанує мерзота спустошенности і посідає місце до того часу, поки переможена мова не стане своєю і водночас не пристосується до нового народу».

Особливо актуальними для українського сьогодення постають думки О.Потебні щодо причин денаціоналізації, яку він бачив як моральну хворобу суспільства. Починається ж ця хвороба, на його думку, з дурного виховання, не відповідного користування наявними засобами сприйняття, засвоєння і впливу, з послаблення енергії думки, мерзоти духовного запустіння на місці витіснених форм свідомості, з послаблення зв’язків з підростаючим поколінням, які підміняються, головним чином, зв’язками з чужим; з дезорганізації суспільства, аморальності й підлості. «Навіть коли пригноблювачі досить близькі до пригноблюваних, а останні не позбавляються насиллям майна і не обертаються в рабство…, денаціоналізація все-таки веде до економічної й розумової залежності і стає джерелом страждань» [8, 73].

Науково виваженими, світоглядно узагальнюючими постають думки про мову П. Кононенка і в його художній творчості, і в наукових дослідженнях. Зокрема, у монографії «Феномен української мови…», написаній разом з Т. Кононенком, читаємо: «Рідна мова з’єднувала людину з родом, природою, історією, вірою, філософією, мистецтвом, з його родинними, обрядовими, календарними, дружинними (військовими) піснями й дійствами. Тому мова носила універсально-сакральний характер і зміст. Вона була феноменом і реально-життєвим і космічним; і витвором і творцем людей… А також формою та суттю ідентифікації не лише особової, етно-національної, а й вселюдської… І коли місце рідної мови заступила іноземна, в державному житті це спричинило кризу відчуження церковної, а далі й світської еліти від всього народу. Маси й інтелігенція та урядуючі сфери стали жити різними орієнтаціями й інтересами. Мозок і серце стали дисгармонійними до свого тіла. Замаячила криза летальності для всього організму» [3, 25,28].

Коли в такому контексті ми будемо шукати відповідь на питання: що складає основу сутності людини, її поведінки, то серед іншого, неодмінно назвемо: її здатність до формування світогляду, до мислення, пізнання законів природи, до дій у відповідності з їх вимогами; творення такого важливого супутника розуму, як мораль і організація людського буття за її законами та нормами; творення культури (матеріальної і духовної); відчуття й творення прекрасного і не лише у вигляді письменства та мистецтва, а й високоморальних вчинків, людської доброти і любові; розуміння єдності людських інтересів, їх ієрархії тощо. Та уявімо собі хоч на хвилинку, як би все це могло відбутися, коли б людина не володіла даром мови і не формувала, відповідно, у кожній із сфер свого буття системи світоглядних, моральних, психологічних, ментальнісних установок? І чи можна було б тоді говорити про те, що ми називаємо тепер загальнолюдськими цінностями? Мова не тільки виокремлює людей, а і єднає їх, формуючи світогляд, думку, душу, духовність і творчу потугу. Мова –– це і стиль, і характер мислення, це і спосіб життєдіяльності людей.

То що ж для людини є мова і чи має значення, якою мовою вона говорить?

На жаль, і в незалежній Україні мало приділяється уваги розвитку та вивченню української мови. І до цього часу в нас не перекладено (з російської) та не перевидано найширшим тиражем зібрання праць К.Ушинського, О.Потебні та інших відомих мовознавців і педагогів –– своєрідної антології української мови, хоча весь час ведуться дискусії про роль і місце української мови у суспільному і державному житті, про двомовність, про надання російській мові державного статусу, про економічну та фінансову «невиправданість» одномовності для України і тому подібне.

Нічим не можна виправдати той факт, що українська мова сьогодні ігнорується в ряді східних регіонів, у Криму та й у самому Києві. Все помітніше вона поступається мові російській не лише в побуті, мистецтві, а й на виробництві, в управлінні.

Ось лише два найближчих за часом факти. 11 лютого 2006 р. під час презентації продукції парфумерної фірми «Оріфлейм» (у Києві) туди завітали і три іноземні студентки-китаянки, які навчаються в Національному університеті ім. Т.Шевченка. Тут вони за 2 роки (!) вивчили українську мову і досить досконало нею володіють. З працівниками фірми вони спілкувались пристойною літературною українською мовою. Але ніхто з працівників фірми не міг (чи не хотів) відповідати їм українською, вони розмовляли російською мовою. До речі, на презентаціях пропонуються лекції, реклама, каталоги, тільки російською мовою. Як розповіли китаянки, в столиці незалежної України вони вже неодноразово помічали такі факти.