Сторінка
1

Трубіж тривоги нашої (Борис Олійник)

Цей поет наділений дивовижною здатністю – говорити від імені загалу, спільноти, покоління. В одному рядку, в одній метафорі, одній строфі він може уречевити містку формулу часу, квінтесенцію багатьох і багатьох доль. І йдеться наразі не лише про вірші загострено-політичні (а таких у нього немало, починаючи від кантати "Кредо", що її у 80-х знав кожен школяр, і закінчуючи найновішими поезіями-інвективами), а й про тексти, здавалося б, ліричні, особистісно-інтимні. Воно й направду: коли у глухі роки щербицького безчасся з радіоточок по сільських хатах линуло неповторне Олійникове "Мамо, вечір догоря" у виконанні Ніни Матвієнко – то були знак і символ, як і рядки з його неперевершеного (на жаль, і досі належно не поцінованого) поетичного циклу "Сковорода і світ", створеного, нагадаємо, у 1976 р., коли значно прибутковіше було писати про БАМівців, будьонівців та інших ідеологічно перевірених персонажів:

В оцім спекотнім полудні без руху,

Коли в криницях позіха вода,

Розсунувши плечем малі Чорнухи,

В будуччину ішов Сковорода.

Олійник так само "розсував плечем" свою малу полтавську Зачепилівку. Власне, ціле його покоління – покоління "дітей війни", чиї батьки врятували світ від коричневої чуми, а матері гнули спину на колгоспних полях за "палички" трудоднів, приходило у світ без "паспорту", без запрошення, без ювілейних маршів. Воно розсувало плечима двері у світ, як пізніше скаже Василь Стус, "справіку заборонений, як схизма". І стосується це не лише Олійника. Такими були Василь Симоненко і Григір Тютюнник, і ще тисячі й тисячі молодих інтелігентів, які, у незбагненний спосіб отримавши у сільраді "відпускну", йшли в університети пізнавати той український світ, що тільки відблисками уреальнювався для них у Шевченкових та Франкових рядках. Вони завжди пам'ятали, з якого вони "роду і народу".

Погортаймо лишень старі числа самвидавного Чорноволового "Українського вісника", – там знайдеться добра пожива для роздумів. Ось бодай один приклад: оповідається про обшук і переслідування, що їм піддавали літературознавця і письменника Віктора Іванисенка. Після знайденого самвидаву у нього почалися великі проблеми з "великою хатою". Звичайно ж, дійшло і до виключення із СПУ. Далі – слово самому В.Чорноволу: "На засіданні правління в Іванисенка вимагали каяття і допитувалися, де він узяв самвидавівські видання, які були у нього вилучені. На це Іванисенко висловив здивування, що письменницька організація взялася за допити, які у нас проводять інші органи. Проти виключення В.Іванисенка з СПУ голосували письменники Борис Олійник, Григорій (чи Анатолій?) Коваль і Дмитро Міщенко".

Так уже воно випадало, що коли потрібно було захищати переслідуваних, Олійник завжди був у числі перших. І тоді, коли голосував проти виключення Івана Дзюби, і тоді, коли рятував від цензури новели Григора Тютюнника, і у ближчі до нас часи – в 90-ті, коли грандіозне за своїми масштабами "перефарбовування тіл і душ" прибрало обрисів відверто блазенського карнавалу. У 1997 р., у самий розпал спланованих Кучмою вкупі з пригодованими нацдемократами "радикальних ринкових реформ", він друкує у "Сільських вістях" свою поему "Трубить Трубіж". Сотні і сотні людей по тому переписуватимуть від руки у сільських бібліотеках. Поему-засторогу, що чи не єдина в українській літературі цілого десятиліття змогла на повен голос висловити народний біль і народну оцінку того торжища з кумирнями чорного бога глобалізації, на яке було перетворене всеньку соборну Україну.

Але Трубіж, пам'ятаємо, – то ріка в українській історії особлива. На цій притоці вічного нашого Дніпра Кирило Кожум'яка "переяв славу" у печенігів. І тому особливою силою виповнюються рядки Олійникової поеми:

Нас осміють сучасні плазуни,

Що на іменні "неньки-України"

Взяли бариш.

І, скинувши личини,

Допродують на ринках Сатани

Ошуканий народ, його святині

Новітнім хазяям із чужини.

Нехай іржуть на гульбищах чуми, –

То знак провісний їхньої кончини.

У нас є Меч!

За нами – Україна:

Останніми засміємося ми!

На пошану славного ювілею Бориса Олійника нижче подаємо його найновіші поезії та цей есей нашого постійного автора Олександра Хоменка.

Редакція часопису "Українознавство".

У Бориса Олійника, "парохода и человека", наявні два суттєвих недоліки, які не дають спокою прогресивним письменникам та довкола-літературній братії, яка їх обслуговує. По-перше, він уперто не бажає вчитися ходити строєм, незважаючи на те, які кольори переважають у палітрі газетних передовиць: виполовілі червоні чи декоративні синьо-жовті. По-друге, він залишається знаковою постаттю, яка фокусує на собі суспільну увагу. А з огляду на це – і серйозною фігурою на політичній шахівниці, яка здатна якщо не цілком "поламати" багато кому гру, то вже, безперечно, – серйозно утруднити.

Поєднання таких факторів виглядає не просто підозрілим. Це – пряме зазіхання на священну корову політкоректного плюралізму, з таким завзяттям утверджуваного на обширах від Чопа до хутора Михайлівського. Бо кожна система плекає своє сек'юриті, і "агент Сміт" із мітологізованої тінейджерами "Матриці" є постаттю не менш реальною за колишніх інструкторів обкомів. Останні, треба визнати, були вайлуватими тугодумами: вони заарештовували митця за слово, а по тому влаштовували йому суперефективну промоцію у вигляді судового процесу та творчого відрядження на політзону. Звідти дисидентські вірші долинали на хвилях напівзаглушуваних, проте ретельно "відскановуваних" поспільством "голосів". І жодні парткоми тому завадити не могли. У сучасну пору про таке можна тільки мріяти: демократія постсовкового розливу володіє значно витонченішими механізмами контролю. Проте у випадку, коли вони дають збій, новітні бійці ідеологічного фронту не обмежують себе жодними правилами пристойності. У сучасних політтехнологіях метод "фабрикування біографії" використовується досить часто. Особливо ж – під час виборчих кампаній, коли треба виліпити із якогось запліснявілого чинуші або відвертого бандита образ мудрого керівника, принципового борця з корупцією, захисника знедолених і т.ін. Існує і негативна іпостась цієї стратегії, і Борису Олійнику належить честь бути одним із тих перших, що на них її обкатували.