Сторінка
5

Трубіж тривоги нашої (Борис Олійник)

– А хто нас, бабусю,

у сон поведе по казках?

– А я вам лишаю

всі райдуги із журавлями,

І срібло на травах,

і золото на колосках.

– Не треба нам райдуг,

не треба нам срібла і злота,

Аби тільки ви

нас чекали завжди край воріт.

Та ми ж переробим

усю вашу вічну роботу,

– Лишайтесь, матусю,

Навіки лишайтесь. Не йдіть.

Вона посміхнулась,

красива і сива, як доля,

Махнула рукою –

злетіли увись рушники.

"Лишайтесь щасливі", –

і стала замисленим полем

На цілу планету,

на всі покоління й віки.

СПОМИН

– А ти пам'ятаєш . а ти

пам'ятаєш мене

…ще не сивого?

А я ще тебе пам'ятаю,

як ластівку з маю.–

Від подиву очі її

стали синіми – синіми:

– Я все пам'ятаю, мій голубе .

все пам'ятаю .

І глянула так –

аж хитнуло від гострого болю.

– Я знаю – стемнів, – що завдав

тобі горя немало.

Що, може б, ти . з іншим

знайшла собі кращої долі .

Прости. Не хотів.

А виходило якось невдало. –

Погладила чуб його сивий,

мов трави схололі.

Всміхнулась так,

що вернулася ластівка з маю.

– Якої ж мені ще бажати,

мій голубе, долі,

Коли я твій перший цілунок

і в снах .

пам'ятаю?

***

Усе поспішає: експреси, ракети й смереки,–

І тільки хатини припнуті к землі навіки.

Далеко-далеко (те знають хіба що лелеки)

Розкидала доля кептарики і сіряки.

Неонові ночі обох діловитих Америк, Сіднея

Й Торонто рекламне чужий колорит .

Гуцули і лемки в гучних сорочках із паперу

Спішать не по-наськи в безжально машинний ритм.

А дні шаленіють в реторті двадцятого віку,

І щось забувається, щось засина й відмира .

Та якось негадане дух діловий чоловіка

Прониже, проклюне жахка журавлина жура.

І в ночі такі від Чікаго до Щеціна й Глині,

Від пряшівських стріх за Сіднея задимлений прут

Під модним нейлоном застогне лляна Україна

Всіма журавлями, що висповідались Дніпру.

А дні облітають, а ночі згоряють на ранки,

І падають зорі на дно Амазонки й Дніпра.

І щось відмирає, і час заколисує рани,

і все ж таки щось не вмира!

1967

ХТО ЙОГО ЗНА.

Хто ж там Іде? Не впізнати: далеко.

Схоже, подав нам закличний знак.

Може, то вибравсь паломник у Мекку?

Може, заблука з варяги у греки?

Хто його зна?

Хто його зна, мій покірний народе,

Де наша днесь пролягла борозна?

Чи тільки ще сурмимо до походу,

Чи вже вертаємось, биті, в негоду?

Хто його зна?

Хто його зна, українська дорого,

Де тебе носить юдоль навісна:

Чи біля капищ поганського бога,

Чи у Європі долаєш пороги,

– Хто його зна?

Хто його зна, то по древу, по нашім

Стелиться хміль чи повзе дереза?

Чи тільки ще наливаєм у чаші,

Чи пропили і воли вже, і пашу,

– Хто його зна?

Хто його зна, товариство добірне,

Чом це у пеклі вкраїнський казан

Без охорони кипить собі мирно?

І ані жоден із нього не вирне,

– Хто його зна?

Хто його зна, українська еліто,

Чом, коли іншим щедрує весна,–

Нам то посухи викошують жито,

То перестужі гарцюють по квіту,

– Хто його зна?

Хто його зна, патріоти завзяті,

З ким ви засиділись так допізна,

Що й не втямки, чи ми ґазди у хаті,

Чи в козачках у новітньої знаті,

– Хто його зна?

Хто ж там пішов?

Вже й не видно здалека.

Все порожнеча німа поглина.

В кого ж спитать: чи іти нам у Мекку,

Чи повертати з варяги у греки?

Хто його зна?

Хто його зна, що нас водить по колу:

Доля, недоля, туман чи мана?

Де б нам добути свого Марко Поло

– Хай би відкрив, на якому жми полі?

Хто його зна?

– Чорт його зна! – лиш руками розводим.

Глухо докруг. Не озветься й луна.

.Раптом зі споду, з пекельного дна

Регіт залізний потряс небозводи:

– А він таки зна!