Сторінка
1

Співпраця О.П.Довженка з подвижниками дефектології

У Сосницькому літературно-меморіальному музеї всесвітньо відомого кінорежисера й письменника О.П.Довженка (1894 – 1956) експонується книга "Как я воспринимаю окружающий мир". Книгу прикрашає автограф: "Дорогим нашим друзям – живим свідкам днів нашої радості й днів нашого горя – Юлії Іполитівні Солнцевій та Олександру Петровичу Довженку з глибокою повагою і любов'ю". Нижче значаться підписи: "О.Скороходова, І.Соколянський".

Саме так на початку грудня 1947 р. (року виходу книги в світ) автор передмови І.Соколянський, та його учениця О.Скороходова відгукнулися на безпосередню причетність О.Довженка до їх подвижницької діяльності в дефектології – спеціальній науці, покликаній максимально сприяти всебічному розвитку та освіті аномальних дітей, і не тільки в дефектології.

На жаль, саме ця сторінка біографії видатного митця висвітлена не повною мірою. Довженкознавці М.Куценко, С.Плачинда, Р.Корогодський, С.Тримбач, педагог-дефектолог В.Сакун та інші торкалися цієї теми лише епізодично. А біографи І.Соколянського (В.Чулков, Т.Басилова) взагалі обмежилися скупими рядками. До того ж, діяльність Довженка на початковому періоді їх стосунків була зведена до обов'язків . завгоспа [9, 8]. У науковому обігу нема достатніх даних про співпрацю О.П.Довженка з І.О.Соколянським та його ученицею, жодного слова не згадано про це і в "Історії сурдопедагогіки" (авт. М.Д.Ярмаченко. – К., 1975 р.).

У Сосницькому музеї зберігається книга "Формування особи при відсутності зорових і слухових сприймань" із дарчим написом Соколянського і його телеграма: "Глибоко обрадуваний відкриттям хати-музею Олександра Петровича Довженка – геніального художника-мислителя .".

Це не випадковість. Бо науково-педагогічне оточення великого майстра кіно і слова, який сам був учителем за професією і педагогом у своєму мистецтві, уявити без яскравої особистості Соколянського неможливо.

Визначний вітчизняний вчений, дослідник і винахідник Іван Опанасович (в ряді видань: Панасович) Соколянський (1889 – 1960) належав до найпалкіших друзів і однодумців Довженка. Його внесок у такі важливі ділянки дефектології, як сурдо- і тифлопедагогіка досить помітний. Крім згаданої вже книги ("Формування особи ."), переконливим свідченням цьому є його праці: "Про навчання українських глухонімих дітей рідній мові", "Дефективні діти в системі соціального виховання", "Про так зване читання з губ глухонімими", "Про ланцюгову методику навчання .", "Буквар: для індивідуального навчання дорослих глухонімих", "Підготовка сліпоглухонімого підлітка до продуктивної праці .", "Засвоєння сліпоглухонімими граматичного ладу словесної мови" та цілий ряд інших [9,22 – 33]. Своїми досягненнями в теоретичному і практичному розв'язанні проблеми сліпоглухонімоти він знаний у багатьох країнах світу. Не випадково, що й здобуткам талановитого вченого дано високу оцінку: його удостоєно премії ім. К.Д.Ушинського, золотої медалі ВДНГ та (посмертно) Державної премії СРСР.

Тісна дружба єднала педагога-новатора й О.Довженка ще з 1920 р. До переїзду в Київ Іван Опанасович завідував відділом народної освіти в Умані, де водночас вів школу глухонімих. Наболілих питань зібралось у нього достатньо, і він вирішив їх обговорити з керівництвом губвідділу народної освіти в Києві. Там, у приймальні, й зустрівся з Олександром Довженком [11, 12]. Через деякий час Довженко, як і при зустрічі, працював секретарем губвідділу, а Соколянський очолив управління вищих навчальних закладів, згодом – губпрофосвіту [12, 5], налагоджував роботу цього нового підрозділу, як і Довженко, брав участь у різних заходах, зокрема займався підготовкою та проведенням з'їзду завідуючих повітовими й волосними відділами освіти [1, 65], був членом комісії по розподілу академпайки і за сумісництвом викладав сурдопедагогіку та психологію на факультеті соціального виховання Київського інституту народної освіти [6, 1].

Про їх активну співпрацю у губвідділі свідчать не тільки спогади, а й документи, що збереглися в архівах. Із призначенням Соколянського заступником завідуючого, потім завідуючим губвідділом освіти (квітень 1921 р.), їхні підписи зустрічаємо поряд під наказами й розпорядженнями по відділу та під окремими протоколами колегіальних засідань[1, 95,158,175 – 176].

Згадуючи той час, Довженко пізніше писав: "Це був період дуже напруженої моєї роботи. Я був молодий, здоровий і міг працювати не втомлюючись. Крім секретарства, я завідував відділом мистецтв, був комісаром театру Шевченка, брав участь у роботі організаційного комітету працівників освіти. Крім того, в порядку партійного навантаження роз'їжджав по селах Київщини для організації влади на місцях".

Як член колегії відділу і один із заступників її голови, він постійно вникав у проблемні питання, дбав про поліпшення стану культурно-освітніх закладів, займався підготовкою до тижня освіти [4, 20] і виступав на ньому "з промовами про нову радянську школу – безплатну й обов'язкову для всіх дітей" (С.Плачинда).