Сторінка
3

Співпраця О.П.Довженка з подвижниками дефектології

Дружба О.Довженка із І.Соколянським, чия діяльність на Україні сягнула феноменального злету, вселяла полум'яну віру в добро, допомагала у боротьбі за відновлення Інституту дефектології. Ольга Іванівна звернулася до О.Довженка за підтримкою. І ось лист-відповідь, що його надіслав митець учениці професора в січні 1940 р. (дещо скорочений текст подаємо в перекладі з російської – Л.П.):

"Здрастуйте, Олю!

Великодушно пробачте, що не відповів Вам зразу.

Був зайнятий і недужий. Відносно Вашого інституту, я вжив усі залежні від мене заходи. Говорив із наркомом освіти, і в ЦК партії . В результаті моєї доповіді, що внесла значну ясність в історію інституту, котра цікавить Вас, сам інститут буде найближчим часом відновлений. Як він буде існувати, я ще не знаю. Знаю тільки, що буде він не в системі собезу.

Івану Опанасовичу я повідомив . Смію думати, що це його трохи обрадує.

Будьте здорові, Олю. Будьте мужні й ніколи не втрачайте оптимізму.

З щирою повагою до Вас О.Довженко".

У листі Довженко передає їй "сердечний привіт" від своєї дружини Ю.І.Солнцевої. Радить утриматись поки що від подальших звернень на інші адреси, а при потребі – обіцяє, що дасть їй знати [7, 2 – 3]. Відчувається, що цю великої ваги справу Олександр Петрович сприймав усім серцем, однак, вжитим ним заходам перешкодило наближення другої світової війни.

У грізному 1941 р. фашистські війська віроломно вдерлися до Харкова. Окупанти безжально нищили мирне населення. А засновану Соколянським школу для навчання сліпоглухих спалили разом з її вихованцями. Чудом врятувалося лише троє, серед них – Скороходова [10].

Той щирий, по-батьківському теплий Довженків лист кликав її до життя і праці, зігрівав у години скрути.

Після вигнання фашистів, вона прибула до Москви і разом із Соколянським почала працювати над спільними проблемами. Незабаром вона підготувала і видала три свої особливо важливі дослідницькі книги, які здобули загальне визнання вчених. Про першу – "Как я воспринимаю окружающий мир"(1947) – вище вже мовилось. Із пам'ятним дарчим написом книга поповнила домашню бібліотеку О.Довженка. Звідти й потрапила до Сосницького музею. Дві інші "Как я воспринимаю и представляю окружающий мир" (1956) та – "Как я воспринимаю, представляю и понимаю окружающий мир" (1972) – значно розширюють і поглиблюють проблеми, порушені в першій. Усі три перекладені багатьма мовами.

Самовіддану працю дослідниці увінчали, до речі, ще дві далеко не другорядні події. У 1961 р. Ольга Іванівна успішно захистила дисертацію на звання кандидата педагогічних наук (з психології), а в 1974 р. удостоїлась ордена Трудового червоного прапора.

Особистим прикладом О.Скороходова довела, що обділені долею люди (навіть ті, хто з раннього віку були позбавлені щастя бачити, чути й говорити) можуть займати помітне місце в суспільстві. Були б тільки поруч такі небайдужі, чуйні й талановиті люди, як І.Соколянський, як О.Довженко.

Віддаючи належне науковим пошукам І.Соколянського та його учениці, О.П.Довженко говорив про них як про людей сильних і вольових, ставив їх за приклад каховській молоді, яка працювала на будівництві і водночас набувала освіту у вечірній школі. Ім'я Соколянського неодноразово згадував у своєму щоденнику. З Києва, Берліна, Лондона, Москви, Сухумі з радістю надсилав йому теплі листи й телеграми. Називаючи вченого одним "з двигунів" науки, завжди звертався до нього як до свого найближчого однодумця, завжди хотів його бачити, з ним говорити.

"Дорогий друже! Я буду безмежно радий, якщо ти з Одеси заїдеш до мене хоч на один день .".

"Дорогий Іван Опанасович! Я приїхав до тебе і, на жаль, не застав . Дуже б хотів тебе бачити .".

Ці й подібні записки Довженко адресував Соколянському, виявляючи щиру товариську приязнь.

Добре знаючи вченого як колегу по наросвіті, Олександр Петрович брав у нього письмові свідчення на підтвердження власного освітнього цензу – про закінчення вчительського інституту в Глухові та навчання в Комерційному інституті [13, 348], оскільки всі документи ним були втрачені "при надзвичайних обставинах"; просив сприяння при відновленні "в правах студентки" сестри; передавав вітання "Павлу Михайловичу" – Остапу Вишні, інформував про виїзд з Москви до Тифліса, про своє прибуття до Харкова; вів мову про придбання рояля, що належав письменнику В.Г. Короленку [8, 23 – 24].

Цікавий у цьому плані такий характерний штрих. Образ професора Соколянського Довженко мріяв увічнити в своєму нездійсненому науково-фантастичному фільмі "В глибинах космосу", зокрема в тій особливо хвилюючій сцені, коли при втраті звукового зв'язку з учасниками польоту на Марс, він – єдиний, хто на Землі вміло й точно читає "німу артикуляцію" дерзновенного екіпажу з телевізійних екранів і завдяки цьому розшифровує всю найважливішу інформацію.

У свою чергу педагог-дефектолог теж відповідно контактував із Довженком, а екранні твори митця розглядав з точки зору їх емоційного впливу. "Він, – говорив Іван Опанасович, беручи до уваги вершинні мистецькі якості режисера, – тримає глядача весь час у полоні своїх образів" [4, 51].