Сторінка
1
Слово завжди потребує спілкування, око – форм і кольорів, серце – любові. Ще Симеон Новий Богослов (Х11 ст.) повчав: “І власний твій дух, або душа твоя, вся є в усьому розумі твоєму, і весь розум твій – у всьому слові твоєму (виділення моє – О.М.), і все слово твоє – в усьому духові твоєму, нероздільно і нерозливно”. Відтак саме вибір рідного слова є тим всеохопним джерелом, що дає нам відчуття приналежності до певної спільноти, забезпечує окремішність території, зберігає історичні надбання народу.
Завдання будь-якої держави (а держава – це те, що держить, тобто об’єднує) – цілеспрямовано відстоювати державницьку мовну політику, позаяк це та сфера, що унезалежнює на духовному, себто базовому рівні. Окрім того, “за станом мови можна встановити стан культури” (В. фон Гумбольдт). Завважмо: стародавні греки, борючись проти перської навали, захищали, передусім, землю та мову. Національно роз’єднані італійці домоглися єдності завдяки мові. Чехи вибороли незалежність, аби врятуватися від онімечення. Зугорщення Хорватії викликало збройне повстання, й уряд відмовився від своїх намірів. Свого часу поросійщена Польща теж вимагала єдності мови. У Китаї міністерство церемоніалу, яке керувало справами освіти й екзаменами на державні посади, завжди опікувалось мовними справами, а саме дотримання правильної вимови знаків китайського письма. Франція, Німеччина, Італія, Польща, країни Прибалтики постійно дбають про дотримання мовних законів, що сприяє утвердженню престижу мови корінної нації і, відповідно, працює на розвій культури.
Однак, в українській “нашій, не своїй землі” через невблаганні внутрішньо та позамовні чинники ми не маємо концепції державного мовного будівництва (хоч є 10-та стаття Конституції), не маємо належної державної ідеології, що забезпечувала б духовну цілісність держави, не маємо спеціалізованих інституцій для виконання програм мовного розвитку, які б сприяли всебічному розквіту української мови як державної. За даними Міністерства освіти, “Програма розвитку і функціонування української мови на 2004 – 2005 роки” [1 ] начебто перебуває в цілковитій гармонії з потребами українців. Але реально все виглядає по-іншому: за порушення мовного законодавства нікого не покарано й донині, деякі міністри нашого новоствореного уряду взагалі не володіють державною мовою, Президент постійно декларує своє шанобливе ставлення до мови-завойовниці, кількість теле- та радіопередач недержавною (або частково державною) мовою перевищує допустимі межі. Принагідно зазначу, що наша сусідка (на закони якої ми щоразу озираємося) етнічно багатонаціональна країна, проте вона міцно тримає в руках основу своєї держави – мову (там діє закон про “Статус російської мови як державної”). Зрозуміло, що “наша держава нам потрібна, насамперед, задля того, щоб зберегти й розвивати свою мовну й духовну самостійність як найголовнішу ознаку гідності саме в загальнолюдському розумінні” [2] До речі, від 09.10.2005 р. набув чинності Указ Президента України “Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері”, де сказано, що головним органом “із забезпечення реалізації державної мовної політики є Міністерство культури і туризму”[3]. Залишається сподіватися, що зазначене Міністерство дбатиме про україноцентричну ідеологію держави, складовою якої є мова. Натомість інформаційна окупація чужою державою неминуче розхитує нашу мовну стабільність (нагадую, що за останнім переписом 77,8 % – це українці), а невизначеність мовної ситуації неминуче повертає вектор нашого розвитку чи то на Схід, чи то на Захід. Крім того, доведено, що для відновлення здоров’я нації необхідно, щоб усі українці заговорили рідною мовою: “інтенсивне просування в будь-яку країну чужої для неї мови є актом мовної агресії, яка руйнує цілісність національного біополя і послаблює його життєздатність” [4]. Порівняймо: економічно могутній Квебек щоразу порушує проблему виходу зі складу Канади, позаяк існує мовна проблема.
Ще О. Потебня порівнював мову із зором. “Подібно до того, – писав учений, – як найменша зміна в будові ока і діяльності зорових нервів неминуче дає інші сприйняття і цим впливає на все світосприйняття людини, так кожна дрібниця в будові мови повинна давати без нашого відома свої особливі комбінації елементів думки” [5] Отже, у мові немає дрібниць, а зміни в мовленнєвій практиці окремого індивіда безпосередньо впливають не лише на його інтелектуальний рівень, а й на життя взагалі. Відтак травмування мови впродовж совєтського часу руйнувало мікросвіт людини, її ауру, лягало ганебним тавром у найпотаємніші глибини душі. Завдання ж слова в постколоніальний період-віднайти первісну форму і повернутися таким чином до рідного предковічного коріння.
Спробуймо духові набутки України проаналізувати на основі сучасного стану української мови. Саме у “мовленнєвому паспорті” відображено всі національні та культурні параметри нашого “я”, тому придивімося, як сучасна мовленнєва ситуація віддзеркалює наш духовий світ. Завважу, що матеріал під час пар зібрали студенти 1-го та 2-го курсів Національного університету “Львівська політехніка”. Отже, допущені помилки аналізую крізь призму студентського світосприйняття. Не братиму до уваги мовлення викладачів точних наук (математики, фізики, інженерної графіки, нарисної геометрії тощо), а прокоментую, як говорять історики, іноземні філологи, викладачі зарубіжної культури, позаяк саме вони формують світогляд прийдешніх поколінь.
Завантажити реферат