Сторінка
2
Довготривала пам'ять – це підсистема, що забезпечує постійне збереження: мова, як правило, зберігається навіть при відсутності її повтору. Однак найкраще зберігання – це відтворення, т.т. мовлення.
Короткочасна (оперативна) пам'ять – також підсистема, вона забезпечує оперативне утримання і перетворення даних, що передані з довготривалої пам'яті. Механізм оперативної пам'яті приймає від органів сприйняття мовлення інформацію у мовних формах і передає її у довготривалу пам'ять (усне чи письмове висловлювання).
Мовленнєві центри мозку – керують всіма мовленнєвими операціями, а також мовною пам'яттю.
Апарат вимови, механізм говоріння – органи, відомі всім людям: легені, гортань, голосові зв'язки, рот, ніс, м'яке піднебіння, рухома нижня щелепа, губи, язик.
Органи аудіювання забезпечують прийом акустичних сигналів, т.т. усного мовлення.
Органи письма – це умовність. Для письма людина використовує: органи зору, руки як органи діяльності; частково – ноги, тіло для опори під час писання.
Письмо – вираження думки у графічному коді, обслуговують і мовленнєві центри мозку, і пам'ять, і координувальні механізми, і навіть органи вимови.
Читання, як і письмо, теж – перекодування. Його забезпечує зоровий апарат, а у варіанті голосного читання – блок вимови. Таким чином, фізіологічна основа – єдина для мислення і мовлення.
Термін “мовлення” позначає і процес мовлення, і результат мовленнєвої діяльності, т.т. текст – усний, письмовий або навіть мисленнєвий. Мовлення поділяється на зовнішнє і внутрішнє.
Внутрішнє мовлення має чотири види:
1) говоріння;
2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення);
3) письмо;
4) читання (письмове мовлення).
Мовлення розмежовується також за стилями.
Усне мовлення. Таке мовлення виникло природним шляхом на початку людського розуму. Очевидно, що звукове мовлення стало переважати у спілкуванні людей у зв'язку з його перевагами як універсальний засіб контактів на невеликій відстані. Усне мовлення має два напрямки: 1) відправлення мовленнєвого сигналу та його прийом; 2) говоріння й аудіювання. Говоріння – це озвучення думки, кодовий перехід з мислиннєвого коду (з коду внутрішнього мовлення) на звуковий код, на код акустичний (фонетичний). Для вільного усного мовлення необхідна гнучкість механізмів вимови, безпомилкова їх координація, моментальний вибір слів, вільне володіння синтаксичними механізмами. Аудіювання – це кодовий перехід з акустичного коду на код внутрішнього мовлення (на код думання – мислиннєвий код).
Письмове мовлення. Цей вид має багато кодів: ідеографічне письмо, ієрогліфічне, фонемне письмо. Письмове мовлення має два напрямки: 1) письмо як письмове вираження думки; 2) читання. Письмо – це процес, дія, перекодування змісту думки з коду мислення на графічний, літерний код. Проміжною ланкою перекодування служить фонема. Письмо – це: а) підготовка, формування висловлювання на внутрішньому рівні; б) кодові переходи; в) техніка запису – накреслення потрібних графічних знаків за правилами та орфографічними нормами. Переваги письма такі: мовлення підготовлене, унормоване, відредаговане (як правило). Інший вид письмового мовлення – це читання (вголос і про себе). Процес читання – це знову ж таки кодовий перехід з графічного коду (надрукованого чи написаного тексту) на акустичний і, зазвичай одночасно, на код мислення. Процес читання відбувається таким чином: 1) сприймаються графічні знаки (техніка читання); 2) здійснюються кодові переходи; 3) усвідомлюється прочитане через код мислення, через знаки-еталони, що зберігаються у пам'яті.
У працях окремих авторів виділяються також: функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В. В. Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна. Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под. В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.
Функціональний підхід до мови сприяв становленню теорії мовлення, він породив функціональну стилістику, функціональну граматику тощо.
Лінгвістичні відомості, таким чином, розглядаються не самостійним предметом вивчення, а засобом та умовою розвитку мислення, творчих здібностей учнів, формування комунікативної компетенції, виховання на засадах гуманізму і демократизму. У зв'язку з цим особливо актуальною є проблема створення такої моделі початкового курсу рідної мови, яка б забезпечувала єдність мовної освіти і мовленнєвого розвитку молодших школярів.
Традиційна методика, побудована на засадах системно-описового підходу, не відповідає вимогам часу. Вона орієнтує в основному на запам'ятання системи мовних засобів.
Тим часом для того, щоб користуватися багатствами рідної мови, учні мають не лише запам'ятати схеми, моделі слів, речень, а й:
– розуміти закономірності їх функціонування, знати соціальні, ситуативні й контекстуальні правила, яких дотримуються носії мови – Для чого? Де? Як ми говоримо (M.Л. Жинкін, О.О. Леонтьев);
– оволодіти способами пізнання, чуттєвими сприйманнями й знаннями про довкілля та постійно збагачувати їх, оскільки тільки багатий досвід народжує фантазію, пробуджує думку.
З огляду на ці фундаментальні положення теорії мовленнєвої діяльності про механізми мовлення важливо передбачити у змісті початкового курсу рідної мови раціональне співвідношення комунікативної орієнтації та свідомої систематизації мовного матеріалу.
Така інтеграція мовного і мовленнєвого у початковій мовній освіті здійснюється на основі діяльнішого, функціонального підходу.
Сконструйована на цих засадах модель розвивального навчання рідної мови й мовлення знаходить методичну конкретизацію в системі комплексних вправ та їхньої послідовності у навчально-виховному процесі.
Визначальним у методиці комплексних вправ є те, що:
– будуються вони на основі системи текстів з огляду на їх культурологічні, дидактичні, розвивальні та виховні функції;
– програмують таку постановку завдань, яка спонукає дітей до словесної творчості та одночасно націлює на розв'язання лексичних, граматичних, правописних завдань.
Зміст, методи, прийоми застосування комплексних вправ визначаються вихідним принципом єдності на всіх етапах пізнання двох взаємопов'язаних процесів:
1) засвоєння мовних знань;
2) оволодіння вміннями використовувати мовні засоби для вираження думки.
Істотно важливим у змісті комплексних вправ є те, що ґрунтуються вони на дидактичних і розвивальних функціях опорних умінь як базового компонента програмового матеріалу та зорієнтовані на механізми мовлення.
Форми презентації навчального матеріалу програмуються раціональним співвідношенням емоційно-образного та логіко-понятійного компонентів, що є визначальною умовою гармонізації педагогічних впливів. Досягається цей методичний підхід розвивальними, дидактичними й культурологічними можливостями текстів і системним використанням міжпредметних зв'язків та засобів інтеграції.