Сторінка
42
" . Сліди іранського впливу на східнослов’янські мови виявляються не тільки в матеріалах лексики, але проявляються у фонетиці та граматиці. В.І. Абаєв показав, що зміна вибухового g, властивого загальнослов’янській мові, у задньопіднебінний фрикативний h відбулося в ряді слов’янських мов (в тому числі у південній частині східнослов’янського ареалу) в умовах скіфо-сарматського впливу. Оскільки фонетика, як правило, не запозичується у сусідів, дослідник стверджує, що у формуванні південної частини східного слов’янства (майбутні українські та південноруські наріччя) приймав участь скіфо-сарматський субстрат. Той же дослідник припускає, що наслідком скіфо-сарматського впливу були також поява у східнослов’янській мові генетива-акузатива та близькість східнослов’янської з осетинською у перфектувальній функції превербів. В числі язичницьких богів, котрим поклонялися східні слов’яни, літописи називають Хорса і Симаргла, іранське (скіфо-сарматське) походження котрих беззаперечне. В.І. Абаєв виявляє також семантичну та етимологічну паралель між східнослов’янським божеством Родом та осетинським Naf (Рід) [пор. з слов. Навь — "Дух предка", — О.Г.] . У язичницькому пантеоні західних та південних слов’ян божества іранського походження невідомі".
Також не повинно дивувати, що на сарматському походженні настійно наголошували польські генеалогічні джерела. Саме поляки були західною групою полян (Птолемеєві Boulanes, у нім. джерелах — Pulani, Pulanes, Poleni, Poleni, Poloni, Bolana, Bolanen, Bolani, Boloni), очоленою Popielem (Jaskotel, Jasczold ~ Аскольд, сканд. "попелястоголовий"), яка мігрувала на захід у лехітські землі в Куявію, де лежить знамените озеро Гопло, на березі якого і є місто Крушвиця, батьківщина Попеля. Київські ж поляни зберегли переказ про якесь протистояння, пов’язане з даним персонажем, перенісши його події до більш ближчих часів.
Виходячи з літописної традиції, що “нарцы (варіанти: норцы, норицы) еже суть словене» і слов’яни походять з подунайського Норику та тим, що ряд вчених ототожнюють їх зі згаданими Геродотом мешканцями Бугу неврами та з начебто кельтським племенем нервіїв та згаданими Тацітом начебто германцями, нервіянами, слідом про побутування слов’ян у Галлії є топоніми сучасної Франції — ріка Ньевр, місто Невер, департамент Ньевр. Неврів у складі гуннської експедиції в Галлію, яка закінчилася битвою на Каталунських полях (Шалон на Марні), згадує Аполлінарій Сідоній.
Після загибелі Аттіли значна частина варварських племен перейшла на бік Риму і імператор Майоріан в 458 р. використав їх для остаточної ліквідації сепаратизму галло-римської знаті (за словами Аполлінарія Сідонія, імператорові ніс військову службу "весь Кавказ і п’ючий скіфську воду Танаїс") та загрози з боку вестготської Іспанії. В 469 р. вони під проводом Павла розбили вестготів, але внаслідок загибелі самого Павла вся територія між Сеною та Луарою опинилася під військовою владою союзника Риму — вождя салічних франків Хільдеріка, батька Хлодвіга. Надалі Рим збільшував у Галлії та Італії кількість варварів, головним чином з Паннонії, як противагу вестготам та бургундам. Зокрема магістром армії в Галлії імператор Юлій Непот призначив уродженця Паннонії руга Ореста, колишнього секретаря Аттіли. Але Орест підняв заколот, проголосив імператором свого сина Ромула (прозваного Августулом), а начальником гвардії — Одоакра, сина свого друга Едекона, з яким служив ще Аттілі. У свою чергу в 476 р. Одоакр вчинив переворот і вбив Ореста і скинув Ромула. Від цього часу в історії прийнято вести відлік падіння Римської імперії та торжество варварських королівств. В цій ситуації Галлія визнала імератором Непота, який втік у Далмацію, а після його смерті — візантійського імператора. Північно-західну Галлію, між Сеною та Луарою, очолив Сіагрій, син Егідія, резиденцією якого був Суасон, куди він стягував найманців з усієї Галлії (аналогічно чинив і Одоакр, нанявши для оборони кордонів Італії з остготами булгар на чолі з ханом Бузаном та гепідів на чолі з королем Трапстілою). В 486 р. він був розбитий королем франків Хлодвігом і втік до вестготського короля Аларіха, але був виданий і страчений.
Проте, католицьке населення (наприклад, Лютеції-Парижу, Вердена та Нанту), яке зблизилося з прийшлими аланами, неврами та іншими варварами із Сарматії та римськими військовими гарнізонами, утворило етнічний симбіоз — "арборихи" (за Прокопієм Кесарійським, "Війна з готами", І, 12, 13-16), різко виступило проти франків, про що говорить "Житіє Женевьєви", "Житіє Максима", "Житіє Ремігія", Григорій Турський та Прокопій Кесарійський.
Франкські окупанти-язичники відповідали жахливим терором не тільки мирян, але й монахів та служителів церкви. Як наслідок, почалася розруха, шаленіли голод та епідемії, населення заганялося на примусові роботи та в каменоломні. В 480 р. на допомогу арборихам виступили вестготи-аріани Іспанії, які вибили франків з Арля та Массілії, а згодом — з усієї Провінції (Провансу). Але в 506 р. франки на чолі з Хлодвігом (Людовіком І) розбили вестготів біля Вульє (біля Піктави, тепер Пуатьє), де загинув і їх король Аларіх ІІ, а його син Амаларіх втік в Іспанію (цікаво, що французи досі називають атмосферне явище, відоме у нас як "дике полювання", незрозумілим словом Gallery, тобто іменем Аларіх). Хлодвіг увійшов у Тулузу і заволодів скарбами вестготських королів. На допомогу вестготам прийшли остготи Теодоріха Амала (на цей час вони вже заволоділи Італією і скинули Одоакра та номінально визнавали візантійського імператора), які відкинули франків за Рону. Королем вестготів був проголошений внук Теодоріха Амаларіх (507–531 рр.), а скарбниця, що перебувала в Каркассоні, була перевезена в Равенну. Нова політична ситуація призвела до того, що франкські окупанти пішли на союз із арборихами (ще раніше з потреби боротьби із саксами франки змушені були укласти з непокірними арборихами договір про ненапад) у війні з бургундами-аріанами, які загравали з місцевим католицьким населенням, відновлюючи їх юридичний статус як "римлян", дозволяючи змішані шлюби, встановлювали судову рівноправність між місцевими жителями та бургундами, захищаючи майнові права.
Завантажити реферат