Сторінка
12
Можливо, на часі ХІІ ст. епоси про чашу Грааль і казан Додона є переосмисленнями ранньосередньовічного сюжету на нові історичні реалії, а саме: протистояння династії Плантагенетів-Анжуйців (Plantagenet-Anju/Angevin; умовно "Грааль") династії Гогенштауфенів (Hohenstaufen; умовно "Бова"), які в італійській традиції виступають як Гібеллінги (Ghibellines), від назви бурга Вайблінген, родового володіння графів Штауфенів у Швабії з 1079 р.). Суперники останніх — Гвельфи (Guelphs/Welfs), тобто баварські та карінтійські герцоги Вельфи (від імені вельфа/Вельфа І, тестя імператора Людовіка/Луїса І, сина Карла Великого; однією з її германських ліній є Брюнсвіксько-Люнебургзька династія, відома як Гановерська) також цікаво, що батько першого руського короля Данила Галицького Роман, князь Галицько-Волинський, підтримав Гогенштауфенів і в 1205 р. виступив проти союзника гвельфів — краківського князя Лешко, але загинув). В англосаксонській традиції це протистояння двох родів трансформувалося у міфологічну боротьбу злих гоблінів та добрих ельфів. Одним з характерних проявів протистояння Гвельфів і Гібеллінгів є колізії довкола Сіцілії, коли Фрідріх ІІ (1220-1250), син імператора Генріха VІ Гогенштауфена (1190-97) і внук Фрідріха І Барбаросси, завдяки шлюбові з останньою представницею норманнської династії Констанцією, став королем Сіцілії, цим змусивши папу римського Інокентія ІІІ (1198-1216) юридично відмовитися від керування островом. Останнього представника династії Гібеллінгів-Гогенштауфенів шістнадцятилітнього Конрадіна (племінник Манфреда, сина Фрідріха ІІ Барбаросси) в 1268 р. наказав спалити на вогнищі в Неаполі лідер Гвельфів сицилійський король, граф Провансу і Анжу Карл І (1226-1285), молодший брат французького короля Луїса ІХ, після того, як папа-француз Климент IV (1265-1268) анафематував "отруйне поріддя, нащадка зміїного роду Гогенштауфенів".
Отже, якщо Анжуйців-Плантагенетів, які підтримували Гвельфів, прославляв баварець Вольфрам фон Ешенбах, то Гогенштауфенів-Гібеллінгів — поет Піетро да Еболі (1160-1220). Знаменно, що саме останній написав поему про «омолоджувальні (мінеральні) води» Путеолану в Кампанії (“De Balneis Puteolanis") і у нього були продовжувачі (анонімний “Квіт лікувального мистецтва”, Арнольд да Вілланова “Салернський кодекс здоров’я” тощо).
Тож не дивно, що саме напротивагу популярній в середовищі вільнодумства та скептицизму сіцілійських володарів ідеї “оновлення тіла” (як зауважував ще блаженний Августин у своїй "Сповіді" (ІХ, 12.32), свого часу він викупався, щоб позбутися відчаю, викликаного смертю матері, "бо чув, що лазням тому дано таку назву, що греки говорили "баланейон", маючи на увазі, що вона виганяє тривогу з душі") їхні суперники реанімують їдею “оновлення (очищення) душі” в образі чаші Йосифа Арімафейського, до того ж, цілком в дусі католицької традиції: " .ця чаша певною мірою заміщує Серце Христа як вмістилище його крові, вона, так мовити, займає його місце і стає його символічним еквівалентом.". Також стає зрозумілим, чому Ешенбах настоює на тому, що контакт з Граалем на певний час “омолоджує” тіло — цим він претендує вибити у опонентів їх “козир”, настоюючи, що без очищення душі не може бути істинного очищення тіла.
Згідно з християнською доктриною, зауважує В. Карпець, на кожній Літургії Свята Кров відкриває всім і кожному принципову можливість обоження, тобто реального становлення Христом, за "сіменним логосом" сакральної генетики: "образ одушевлен Самого Царя Небесного" (преп. Максим Грек). Наприклад, св. Симеон Новий Богослов розповів про те, як після причастя Святих Тайн побачив свої руки як руки Спаса; пор. зі словами Орігена: "Відродження (палінгенезія) є якесь нове народження, коли творяться нове небо і нова земля посередництвом оновлення їх самих і передається Новий Заповіт і чаша його". Церковне свято "тіла Господнього" (Corpus Christi) в місяці червні було введено папою Урбаном IV буллою "Transituru" 8 вересня 1264 р. на честь того, що під час літургії в одній з церков міста Больсена на облатці для причастя виступила кров Христа. Надалі в іконографії та в самій формі гостій ці краплі крові символізуються червоними трояндами.
Ба, більше! Ми маємо всі підстави стверджувати, що протистояння між обома поетичними сожетами "очищення душі" та "очищення тіла" повторюється між Томасом Мелорі та Данте Аліг’єрі, з одного боку, та Франческо Петраркою і Джованні Бокаччо, з другого. Проте дивне те, що Бокаччо (1313-1375), народжений у Парижі, флорентієць за громадянством, але вихованець університету анжуйського Неаполя, одружений на Марії д’Аквіно (котру він зображав під іменем Ф’ямметти — "Вогника"), позашлюбній донці неаполітанського короля Роберта Анжуйського, глави гвельфів, покровителя вчених, поетів та митців, — автор рицарських романів з використання античних сюжетів, фактично став на бік Гібеллінгів — у своєму сонеті XV оспівав курорт Байя, який славився своїми термами та лікувальними мінеральними джерелами і де збирався весь аристократичний цвіт.
Звісно, апологетуючи "очищення тіла", Гогенштауфени-Гібеллінги аж ніяк не ставили за мету відродження античних, язичницьких принципів (щоправда, Юліус Евола саме в грядучому Гібеллінгові бачить месію європейського "язичницького імперіалізму"). Це був один із тих "дзвінків", які знаменували грядучу Реформацію з її раціоналізацією теології — введення у віру замість містики побожності як нового відчуття життєвих засад ("о-мусульманення", за визначенням католиків): " . не відновлюючи цим самим текст Святого писання, його форму, а створюючи новий тип суверенної свободи віри. Віра — не згадка Бога, а надія на Нього, не любов як злиття з Ним у містичному екстазі віри, а життєва надія. Потреба в Богові за М. Лютером — це довіра до Христа, тобто до акту віри: "Я ще не знаю хто це. Віруючи, я пізнаю, а значить творю Бога, адже "все можливе для віруючого" (Мк.9.23). Не бажаючи крамоли стосовно Бога, М. Лютер своїм змістом категорії "віра" поставив людину перед Богом, віч-на-віч з ним як суб'єктом абсолютної активності і започатковуючої дії . Звідси ж початки секуляризації релігійної свідомості — місце ірраціональної системи віри мусила посісти раціональна система наук .".
Завантажити реферат