Сторінка
16
Саме антропонім Сар (Серлі) “ . перекликається з Птолемеєвим ойконімом Σάρον, лат. Saron, як називається місто над Дніпром (у ІІ ст. – Borysthenes: пор. ще поблизу, над Південним Бугом, — м. Sarbakon, а нижче Сарона, біля Дніпра, — м. Serimon; виразна група назв населених пунктів із компонентом Sar-//Ser-). Нібито той же корінь, що й у слові “сармати”; пор. авест. sarah-, осет. saer “голова”. Тоді Σάρο (“головний”?) – це, мовляв, сучасний Київ, розміщений нижче мм. Amadoka й Azagarion, а ті, в свою чергу, — нижче “Амадоцьких гір” ., в основі цього комплексу . вбачають скіфський етнонім Αμάδκοι “сироїди” (від скіф. āmaadaka “ті, що їдять сире” .) . Очевидно, . що другий брат Сванхільди носить ім’я Аммій ., яке могло б бути скороченим варіантом від *Амадок – “сироїд”. Можливо, що етнонім Амадок (відомий також фракійський етнонім "амадоки") був витлумачений на скіфо-іранській основі, в той час як мав ту ж індоєвропейську основу, що й англ. hammer “молот”, а отже, переказ, засвідчений Йорданом, має паралель з літописним про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь як засновників міста русів (росів) Києва. У вірменській версії в "Історії Тарона" Зеноба Глака — Куар, Мелтей і Хореан, засновники міст Куар, Мелтей і Хореан у області Палуні і сини вбитих двох ідолопоклонників-"індусів" Деметра і Гісанея, засновників у землі Тарон міста Вішап і страчених з невідомої причини царем Валаршаком. Переказ про братів вміщений в часи правління імператора Маврикія (582-602 рр.). Візантійська повість "Чудеса Дмитрія Солунського" знає князя Кувера (інші джерела називають його Кувратом), підданого Аварського каганату (був князем слов’ян області Срем, тепер — Хорватія, куди змушений був переселити свій народ з Північного Прикарпаття), який повстав у 635 р. проти поневоювачів. Свого часу він виховувався в Константинополі і був другом майбутнього імператора Іраклія, а після переходу на бік візантійців отримав місто Керамісій і "поле" довкола нього на лівому березі Дунаю (Пелагонія) та сан патрикія. Кувер спробував заволодіти візантійською Фессалонікою, але зазнав невдачі, після чого згадки про нього зникають. Можливо, що в уявленні прийдешніх нащадків архаїчний Кий, будівник якогось центру в межах Імперії, та близчих у часі Куврат-Кувер, будівник якогось меншого міста ("Києвця") на Дунаї, ототожнилися. Тим більше, що в практиці Візантії було поселяти на своїх кордонах для їх оборони союзні племена. Наприклад, імператор Юстиніан І запросив у 540 р. антів поселитися в якості федератів у місті Туррісі (біля сучасного Галацу), щоб обезпечити цю частину дунайського кордону.
Якщо київський переказ згадує саме етнонім “хорвати” (початкове, за Н.С. Антошиним, "гърбаты/*gъrbъ+aty" > "хърбаты" > "хърваты", або кельт. crwth "гора", що в дако-романській вимові дало "карпи", "карпіди"), то готський засвідчив саме на його місці етнонім “серби” (компонент: Сар-//Cер-//Ср-), а отже, готський та київський перекази відображають, відповідно, переказ одного племені, але в редакціях двох його протилежних фратрій – “сербів” та “хорватів” (і.-є. *ser-v- / *xar-v- “охороняти” ~ дв.-англ. scytta "охороняти" ~ етноніми "скити" в іранському масиві та "скотти" в кельтському, дуалом якого є, відповідно, "готи" та "гойдели").
Як зазначає Константин Багрянородний, балканські серби і хорвати переселилися із землі білих сербів та білих хорватів, званій у них бойки (Boiki), тобто сучасна Бойківщина (охоплююча прикарпатську Україну — Галичину, тобто Galicie, і частково Закарпаття; ріка Тиса, що омиває ареал закарпатської частини Бойківщини, перетнувши Угорщину, тече прямо в Сербію; пор. горонім Карпати з ірл. “глуан карпат” – “вигин [для проїзду] колісниць”; пор. етнонім "англи" з пра-і.-є. *ank-, ang- "гнути, згин, зкривлення" ~ праслов. *angъlъ > "уголъ"; гідроніми Буг і етнонім "бужане" < герм. biegen/bog/gebogen "згинати"), походження назви якої пов’язують із кельтським племенем боїв (від нього походять ще й назви Богемія та Баварія). В пізніших часах ця територія була підконтрольна германським етносам гепідів та квадів (пор. з ірл. cuad "бити", "боротися", латин. cudo "б’ю, стукаю", литов. kuati "бити", "вбивати", "вражати", "ковати", kova "боротьба", слов. *kovati).
А отже, можна говорити про різноетнічні субстратні, адстратні та суперстратні елементи в мові та духовній культурі слов’ян, та ще й своєрідним чином та химерно переінтерпретовані (т.зв. "народна етимологія") за нових етно-історичних реалій. Крім того, значна частина слов’янської лексики добре етимологізується на грунті германських і кельтських мов, в той час як у праслов’янській вона стоїть ізольовано. " . Важкість вивчення цього впливу, проте, полягає у тому, що від кельтських мов середньої та східної Європи не залишилося майже жодних слідів. Ми змушені виносити судження про ці мови на основі західних кельтських мов, котрі, звичайно, вже у кінці дохристиянської ери мали суттєві відмінності від східних". Відомо, що поширений білінгвізм серед прадавніх племен був породжений причинами різноетнічного походження жіночої та чоловічої фратрій, коли фратрія "А" віддавала заміж своїх дочок у фратрію "В", а брала для себе дружин з фратрії "С" (т. зв. "жіноча" і "чоловіча" мови, мови жерців-шаманів і воїнів-мисливців, мови ремісників та селян тощо). Можливо, що слов'янське слово "ячати" на означення мови лебедів (що, як правило, виступають тотемами шаманів та "жіночих" фратрій) засвідчило саме побутування серед слов'ян та частини германців (свеви) кельтської мови в якості мови сакральної та релігійного застосування з 500 р. до н.е., коли кельти в силу свого скотарського заняття відтиснули в 332 р. до н.е. значну частину слов’ян із Середнього Подунав’я та Чехії на північ — за Судети, Татри і Карпати.
Завантажити реферат