Сторінка
6

Структурний психоаналіз. "Феноменологія духу" Гегеля у світлі лібідозних потягів. Ж.Лакан (1901—1981)

Люди можуть постійно робити запити, але вони мають бути неусвідомлені. Вимога є засобом виявлення бажання, але є побіжною, опосе­редкованою. Бажання є бажанням для іншого, але воно має бути інтерпретованим. Лакан зауважує, що потреба перекреслюється запитом, який виникає з іншого боку бажання. Ми часто бажаємо об'єкт, який був би тільки нашим, але такого об'єкта немає. Запит існує для відповіді, але така відповідь ніколи не є навіть частково достатньою. Ми ніколи не можемо бути переконаними, що інші люблять нас за нашу унікальну партикулярність.

У деяких людей ідентичність може бути непорушною. Інші мають брак прихованості. Бажання виникає, коли задоволення потреби недостатнє, коли існують сумнів або прогалина, яку не можна заповнити. Бажання виникає із нестачі задоволення, і воно спонукає людину до наступного запиту. Це можна тлумачити як розчарування запитом, який є базисом зростання ба­жання. На фунті таких ускладнень постає необхідність дослідити ціну і сенс утрати.

Лакан спеціально виділяє сенс утрати, або нестачі, яку суб'єкт пережи­ває. Лаканівська теорія суб'єкта оповідає про це у класичному ключі ста­новлення суб'єкта. Людина народжується, потім знайомиться зі схемою сво­го тіла, відбуває "дзеркальну стадію", далі оволодіває мовою, стикається з Бдиповим комплексом тощо. Кожну з цих стадій Лакан викладає у своєрідних термінах "самовтрати" або ''нестачі".

Отож перша втрата в індивідуальній історії суб'єкта відбувається ще до народження. Щоб бути більш точним, Лакан визначає цю стадію від момен­ту сексуальної диференціації всередині матки, але ця стадія ще не ре­алізується, поки не відбудеться відділення дитини від матері. Ця нестача є типово сексуальною, пов'язаною з неможливістю бути фізіологічно як чо­ловіком, так і жінкою. Яка чудова платонівськи ремінісценція! Ідея первісного андрогіна є центральним лаканівським аргументом щодо сенсу втрати. Суб'єкт визначився недостатнім саме як фрагмент чогось більш за­гального й первісного.

Друга втрата, що переживається суб'єктом, відбувається після народ­ження; найбільше Лакан пов'язує це з оволодінням мовою. Таку втрату він називає "доедипівською територіалізацією тіла суб'єкта". В часі після на­родження існує найтісніший зв'язок між дитиною і матір'ю, під виховним впливом якої дитина перебуває. Тіло дитини набуває досконалості, визна­чаються ерогенні зони, інтенсифікується лібідо, щоб рухатися у певному статевому спрямуванні.

Природні потяги згодом починають регулюватися культурою. Дуже рано у своїй історії суб'єкт втрачає безпосередній контакт з первісними лібідозними потягами і підпадає під панування ''культурно-генітальної еко­номії". Тут рушійною силою розвитку стає "уявлення" — термін, викори­стовуваний Лаканом для позначення послідовності досвіду суб'єкта, зокрема при ідентифікації та роздвоєнні. За Лаканом, цей досвід не тільки передує появі символічних феноменів, завдяки чому суб’єкт вводиться у мовну стихію та "Едипів трикутник", але й продовжує співіснувати з наслідками цього комплексу. Провідна функція уяви найкраще репрезентована "стадією дзеркала".

Десь між шостим та одинадцятим місяцями існування суб'єкт досягає розуміння себе та Іншого, правда, себе як Іншого. Це відкриття здійснюється за допомогою бачення дитиною власного відображення в дзеркалі. Це відображення свідчить про те, що сам суб'єкт відчуває нестачу. Але це самопізнання, за Лаканом, є хибне пізнання. Стадія дзеркала пород­жує феномен відчуження, оскільки знати самого себе завдяки зовнішньому образу можна лише через самовідчуження. Суб'єкт, отже, має глибоко амбівалентне ставлення до такої рефлексії. Він любить ідентичність образу, яку пропонує дзеркало. Проте оскільки образ залишається зовнішнім для дитини, вона також ненавидить цей образ, тому переживає амбівалентні емоції. Суб'єкт інтеріоризує у символічну структуру мови свої органічні потреби, проходить через шерег означень, що забезпечує трансформацію задоволення. Потяги вимагають частково непрямого вираження цих потреб, але мова їх опосередковує.

Гра "weg/da" розглядається Лаканом як перше дитяче означення та входження в мову. В той час як Фрейд бачить у цій грі спробу применшити незадоволення з приводу відсутності матері, Лакан наголошує на само-відчуженні, яке драматизує такі дії. Реальні предмети, якими дитина грається, ідентифікуються як речі, втрата яких переживається усвідомленням дефіцитності або нестачі. Лакан тлумачить цей факт як та­кий, що свідчить про зникнення самості. Як і Фрейд, Лакан розцінює ситу­ацію "weg/da" як алегорію лінгвістичної майстерності вираження потягів. Він описує цей повний розрив з потягами як "завмирання" буття суб'єкта, як його зникнення. Суб'єкт не лише розколюється, відділяється від власних потягів, а й субординується під символічний порядок, який з цього часу визначає його ідентичність і бажання.

Формування несвідомого, перетворення суб'єкта в упорядковану сукупність символів та вступ у свої права бажання — тісно пов'язані між собою події. Бажання спрямовані до ідеального вираження суб'єкта, тому залишаються назавжди поза реалізацією. Так, інші люди можуть мати ста­тус любимих тільки у випадку, якщо вони здатні духовно виповнити суб'єкт; при цьому бажання Лакан тлумачить як нарцисичні. Об'єкт любові виступає заміщенням утрачених компліментів.

Лакан концептуалізує Еднпів комплекс у лінгвістичному стилі. Зокре­ма, інцест, табу можуть бути артикульовані тільки через відрізнення одних культурних феноменів від інших за допомогою лінгвістичних категорій, подібних до "батька" й "матері". Лакан визначає батьківський знак, котрий називає "Ім'я-Батько", як важливий в історії суб'єкта і той, що має широке символічне поле.

Лакан пропонує різні підходи до сексуальності, як її пояснював Фрейд, і робить наголос на терміні "фалос", а не пеніс. Слово "фалос" використо­вується Лаканом стосовно цінностей, які протиставлені нестачі. Він підкреслює його дискурсивний (більший, ніж анатомічний) статус і бачить у ньому знак для таких речей, які були відділені від суб'єкта протягом ряду рівнів їхнього конституювання та які ніколи не будуть відновлені. Фалос є знаком для потреб, яких суб'єкт позбавляється, щоб отримати доступ до символічного регістру.

Річ, яку втрачено, підносить бажання. Фалос є також знаком для куль­турних привілеїв і набуття позитивних цінностей, які визначають чоловічу суб'єктивність у патріархальному суспільстві, де жіночий суб'єкт зали­шається ізольованим. Фалос є знаком як для тих речей, які втрачено під час входження чоловіка до певної культури, так і для тих речей, які вже є досяг­нутими.

Лакан стверджує, що міркування, в якому суб'єкт віднаходить свого самототожність, є міркуванням Іншого на основі символізації. Саме інший трансцендує суб'єкта, зумовлює всю його історію. Значна частина її розіграна сексуальною різницею, що викликає свідомий фалоцентризм біжучої практики.