Сторінка
1

Рефлексивність і вчинковий канон. Загальна структура післядії (рефлексії)

Здійснення вчинку породжує гострі реакції на нього з боку людського се­редовища і середовища взагалі. Хоча вчинок може й залишатися мало поміченим у світі, він зумовлює значні метаморфози у психіці людини. Він сам є головним компонентом цих метаморфоз. Очікувана реакція на вчинок і реакція дійсна викликають драматичну напругу. Вона інтенсифікує мотиви рефлексивності, інтенсифікує саму рефлексивність. Остання через реально здійснений учинок відчуває його ідеальну сутність, яка оформлюється у вчинковий канон. Саме він є реальністю інтенції. Канон, далі, є певною вимогою щодо характеру здійснення вчинку. Оскільки жодний вчинок ніяк не може бути остаточним вирішенням, утіленням канону, вчинок продов­жується, стає перманентним. Він (інтенціонально) спрямований на певний предмет, шукає себе в цьому предметі, але знаходить і не знаходить цілком адекватно себе, тому продовжує тенденцію до свого втілення. Потяг до предмета, подальше опредметнення лише показують певну обмеженість вчинкового втілення. Саме в цьому акті виростає справжнє бачення ідеалу та способу його реалізації. Інтенція як спрямованість на предмет учинку є дійсною рушійною силою самого вчинку. Здійснення і нездійснення ідеалу інтенсифікує інтенцію, а саме — мотиваційний аспект учинку.

Вчинок — як здійснення, і разом з тим нездійснення ідеалу — триває вічно і стає яскравим Schusuchtom (прориванням) у невизначену далечінь. Нездійснення узгодженості між ідеалом і реальним учинком не тільки інтенсифікує рефлексивність самого вчинку, а й породжує ідею канону психічного в цілому і канону вчинку зокрема. У зв'язку з цим слід розрізняти ідеал учинку і вчинковий канон. Ідеал є вираженням гостроти непримиренності реального вчинку з намірами його здійснення. Ідеал гине при зустрічі з матеріальним, реальним світом, як висихає вранішня роса при сході сонця.

Вчинковий канон не є чистою ідеалізацією з її недосягненістю, потойбічністю, трансцендентністю. Канон постає в реальних досягненнях, які переводять трансцендентальне в реальне. Тому канон є вищою реальністю, вищим досягненням. Він є, зрештою, взірцем, який створюється, зокрема, через методологію, а методологія, оскільки вона стикається з реальним світом, сама виступає таким каноном. І хоч у каноні має залишитися щось трансцендентне, він його переборює. А це вже є дійсною індивідуалізацією канону.

Про таку індивідуалізацію говорив також К.Г.Юнг, протиставляючи їй архетипи колективного несвідомого. Дійсний канон як взірець є справж­ньою реалізованою ідеальністю вчинку. Більш того, сам канон весь час себе "долає", переступає свої межі, реалізуючи себе.

Канон є не тільки ідеальне всезагальне. Він має в собі також і неповтор­ну одиничність, яка органічно сполучається зі всезагальністю. Адже таким є реальне психіки. Вчинковий канон є саме рушієм психічного становлення, відповідним перетворенням психічної природи. А вона виражає дві інтимні тенденції: до всезагального, цілковитого охоплення буття — бути в усьому, єднатися через загальне; але єднання передбачає обмін змістовностей, і ці змістовності мають бути неповторними, щоб здійснювати саме змістовий обмін і, далі, знайти єднання зі збереженням особливого. Всезагальне, особ­ливе, одиничне — ось умови, або сторони, канону, якщо бажати йому справжнього реалістичного існування. Саме так витлумачений канон стає істинною душею існування живої істоти.

Пошук канону і відповідної поведінки сповнює справжнім змістом психічний розвиток. Оскільки є відповідність і разом з тим невідповідність між всезагальним і одиничним у їхньому зв'язку через особливе, можна говорити про реальну психіку. Вона внутрішньо прагне розкрити себе як єдність всезагального, особливого та одиничного, і коли не настає такої єдності цих моментів, істота переживає страждання. Тому реальніше канон є рушійним імпульсом психіки, а не якоюсь невловимою абстракцією. Канон є рушійною силою вчинку, поведінки. Тому він включає в себе справжнє страждання як прагнення до ідеальності канону, як його нездійснення і справжню радість його здійснення. Це і є ідеал-реалістична, тобто ка­нонічна, психологія. Вона відшукує у всіх сторонах психіки певну завершеність, певну розкритість, здійсненність, починаючи від простого рухового відреагування і завершуючи досконалістю творчого продукту.

Канон виникає через усвідомлення, у порівнянні. Канон є не тільки всезагальне, зокрема краса. Порівнюючи зразки реальної краси між собою, ми реально відчуваємо в ній певний еталон, але не якийсь потойбічний, а той, котрий у демонстративній красі викликає позитивні естетичні почуття, у спогляданні вчинків — моральну активність, у спогляданні пізнавального процесу — істину.

Унікальністю вчинку є його неповторність на ґрунті спільно-всезагальної природи людини, на ґрунті типології психічного. Канон тому, говорячи більш конкретно, базується на унікальності психічного вияву, на типології, що об'єднує людей (за типом існування, за характером існування). Унікальність, типологічність, індивідуальність — ось го­ловні риси психологічного канону.

В історії психології можна спостерігати пошуки найзагальнішого спільного, і його знаходять, зокрема, у біологічній природі людини. Більш глибокий приклад конкретизації наукового пошуку приводить до типології. Людину, людство слід осягти як сукупність різноманітностей, і її знахо­дять у типології, що передбачає серйозні наукові узагальнення. Було ви­словлено думку, що ніякої типології реально не існує, що це фікція або підпори під мотузку, на якій дбайлива господарка хоче повісити випрану білизну. Проте дух діалектики примушує відшукувати у психології всі три діалектичних моменти як моменти істини психічного, а не вважати будь-який із них фікцією.

Неповторне розшукують через найглибше у психіці, воно ж і є сама глибина. А ця глибина є найглибший грунт спільного. Коли відбувається єднання великих груп людей (зокрема, їх єднає спільна доля), жодна жива душа не може залишатися при цьому байдужою. Разом із тим перебування у такій спільноті стає "змертвілою" обставиною буття, і людина прагне вийти до неповторного. Зокрема, художник показує не тільки типове, а й непо­вторне, індивідуальне, тому читач або глядач стикаються у цьому випадку зі справжньою, реальною людською істотою. Отже, психологічний канон триєдиний, і пошук його починається з розкриття цієї триєдності, яка прак­тично постає насамперед у психологічній типології.

Загальна структура післядії (рефлексії)

1. Інтеріоризація. Цей термін походить від латинського слова "interior" — внутрішній. Мова йде про формування внутрішньої, психічної структури діяльності людини шляхом засвоєння зовнішньо вираженої діяльності. Автором цього поняття став П.Жане, ідею інтеріоризації по­глиблено розвивали Ж.Шижк та А.Валлон, які репрезентували проблему переходу від дії до думки у французькій психології. Психоаналіз підійшов до проблеми інтеріоризації, коли намагався пояснити перехід характеру міжособистісних відношень у психічну суб'єктивність, в результаті чого виникає несвідома функція психічного, визначається внутрішній план свідомості. Л.С.Виготський тлумачить інтеріоризацію як становлення людської форми психіки в результаті оволодіння людиною ціннісними відношеннями.