Сторінка
1

Психологія творчості: від інтуїтивізму до гуманістичної традиції. Психологія творчості: від інтелектуалізму до біологізації

Психологія творчості: від інтуїтивізму до гуманістичної традиції

Кінець XIX — початок XX століття позначені в історії психології твор­чості виходом низки визначних праць, зокрема "Творчої еволюції" А.Бергсона, робіт Т.Рібо, а трохи пізніше — З.Фрейда.

В історію психології Анрі Бергсон увійшов як інтуїтивіст. У центрі його уваги — проблема інтуїції, яку він протиставляє розуму, інтелекту. Для розуму, на його думку, є характерним механіцизм, він спроможний об­слуговувати лише дію. Інтелект пізнає не самі речі, а лише їхні відношення, здатні привернути його увагу з огляду на можливі практичні дії. Інша спра­ва — інтуїція. Вона покликана спрямовувати інтелект, переносити увагу від одного до іншого, змінювати напрям аналізування. Інтуїція складає сутність людського духу і самого життя, в її основі лежать творчі потенції людини.

Творчість Бергсон пов'язує з можливістю вибору: "життєвим витоком повинна бути свідомість . це свідомість, що є потребою творчості, проявляє себе лише там, де творчість можлива. Вона засинає, якщо життя приречене на автоматизм; вона пробуджується, щойно пробуджується можливість ви­бору". Бергсон позбавляє науку можливості пізнати рушійні сили та струк­туру творчого процесу, оскільки в її основі лежить принцип детермінізму, який дослідник ставить під сумнів.

На противагу Бергсону Теодюлъ Рібо робить спробу побудувати теорію творчості. Він застосовує новий метод — генетичний — в аналізі творчої уяви і показує, як у процесі навчання та виховання людина набуває ознак оригінальності. Рібо зазначає необхідність, фатальність творчості: людина творить не тому, що хоче, а тому, що не може не творити. Намагаючись ут­вердити принцип детермінізму в психології творчості, Рібо бачить його у фатальній залежності від спадковості. Так, творча потреба сприймається спадково визначеною: "природа наділяє нас тільки одним — творчим інстинктом, тобто потребою творити у визначеному напрямі".

Рібо вважає, що відмінності окремих видів творчості є характерними не для природи творчості, а для її механізмів. Ці відмінності мають другорядне значення та зумовлюються природними властивостями людини. Він пропо­нує структуру двох механізмів: повного і скороченого, які відрізняються за протяжністю фаз творчого процесу. У першому випадку народжується ідея, яка потім утілюється в конкретні образи, мелодії або цифри. У друго­му випадку народженню ідеї передує довготривала несвідома пімотовка. Але з точки зору змісту творчого продукту обидва механізми є абсолютно однозначними, їхня відмінність є лише формальною і дик­тується специфічними особливостями конкретних людей.

Зигмунд Фрейд у своїх дослідженнях художньої та моральної творчості користувався психоаналітичним методом, спираючись на ідею Едипового комплексу, в якому вбачав витоки релігії, моралі, мистецтва та суспільства загалом. Таким чином, за Фрейдом, в основі всіх видів творчості лежить Едипів комплекс, який сформувався у дитини до п'яти років. Механізмами його розвитку є сублімація та компенсація. Комплекс представлений у вигляді несвідомих потягів і задоволення їх, наприклад, засобами фантазії. Художник перетворює ці потяги у таку форму, в якій вони перестають бути асоціальними. На цьому базується й механізм впливу художніх творів, тобто вони знімають асоціальність несвідомих потягів людини, знімають напругу конфліктної ситуації у психіці людини, підтримують психічну рівновагу.

Отож художня творчість характеризується, якщо користуватися термінологією Фрейда, здатністю до сублімації несвідомих потягів людини. Художник переводить свої несвідомі бажання у символічні форми, тим са­мим пом'якшуючи егоїстичні та сексуальні потяги, а глядач отримує при цьому естетичне задоволення. Навряд чи закон сублімації можна визнати плідним, оскільки як творчість автора, так і співтворчість глядача є більш складними та багатоманітними. Сам Фрейд визнавав, що психоаналіз не завжди здатний проникнути у механізми творчої роботи.

Погляди Фрейда на процес художньої творчості неодноразово піддавалися критиці з боку представників естетичної та мистецтвознавчої думки. Але не можна не визнавати, що ряд положень його теорії, які стосу­ються психологічного впливу творів мистецтва на людину, індивідуальної сторони художньої діяльності, справили помітний вплив на формування ду­ховної та інтелектуальної атмосфери XX століття.

Слід нагадати про своєрідне бачення закономірностей творчої діяльності представником гештальтпсихології Максом Вертгаймером. У своїй відомій книзі "Продуктивне мислення" він пропонує зосередити увагу на сутності досліджуваних індивідом явищ, тобто вказує на значення вив­чення логіки розвитку самого предмета творчості. Втім індивідуальним властивостям людини він віддає належне, вважаючи, що вони можуть зу­мовлювати недостатній аналіз ситуації, спрощення структури об'єкта твор­чості.

Аналіз та переструктурування проблемної ситуації Вертгаймер вва­жає одним із основних принципів теорії творчого мислення. Цей аналіз, природно, передбачає використання минулого досвіду. Момент перецентрування ситуації, що називається інсайтом, “дає можливість суб'єкту поба­чити дану ситуацію у новій, більш глибокій перспективі". На думку Вертгаймера, творчість не є унікальним феноменом, вона наявна у практичному та особливо соціальному житті людини.

Проблема творчості набула великої популярності й серед представників гуманістичної психології. Тут вона розглядається як спосіб самоактуалиації, реалізації прагнень людини до розвитку своїх можливостей. Так, Абрагам Маслоу вважає, що кожна людина робить спроби реалізувати про­тягом свого життя властиву їй натуру, певний потенціал. Тому, пропонуючи ієрархічну систему мотивації людської діяльності, що складається з ряду шарів, найвищою потребою він називає потребу самоактуалізації, тобто творчої самореалізації.

Маслоу розрізняє два види творчості: первинну і вторинну. Пер­винна виходить із сфери несвідомого. Маслоу дає психологічний "портрет" такої творчості: вона властива тим, "хто здатен мріяти, грати, сміятись та лінуватись, хто вміє бути спонтанним, більш відкритим для несвідомих спо­нук та імпульсів". Вторинна творчість виходить із свідомості "суворих і практичних людей, які бояться поривів . обережні й турботливі щодо всьо­го, що вони роблять". Проте, звичайно, дійсно творча особистість володіє обома видами творчості.