Сторінка
3

Структурний психоаналіз. "Феноменологія духу" Гегеля у світлі лібідозних потягів. Ж.Лакан (1901—1981)

У лаканівському погляді на мову один знак завжди вказує на інший і жодне слово не є вільним від метафоричності, адже метафора є одним зна­ком, що репрезентує інший. Оскільки певний знак може отримати сигніфікацію ретроспективно, жодна сигніфікація не є закритою, остаточно вирішеною. Кожне слово може бути визначене в інших термінах. Кожне слово, щойно виголошене, виявляє повний смисл, якщо сентенція закінчена, і воно, очевидно, є дійсно виголошеним останнім словом, яке ретроспектив­но встановлює повний сенс кожного слова, яке було перед цим. На його ос­нові не можна передбачити, що слід говорити. Кожна сентенція завжди мо­же бути доповненою. Не існує натуральної ланки між знаком і позначником. Один знак приходить, щоб підтвердити інший. Старий знак і те, що він оз­начає, "витісняються в несвідоме".

Протягом свого життя індивід будує багато ланок сигніфікації, завжди підміняючи новими термінами старі. І завжди виявляється зростаюча дис­танція між знаком, що є доступним і видимим, і тим, що є несвідомим. У пізні роки Лакан виявив інтерес до ідеї вираження законів несвідомого в термінах математичних тверджень; через процес формалізації немовби по­стає можливість відшукати те, що ми не можемо математизувати.

Для доведення того, що всі значення мають двоїсту природу, Лакан наводить таку історію. Поїзд прибував на станцію. Хлопчик і дівчинка — брат і сестра — сиділи в купе напроти одне одного біля вікна, через яке можна було бачити будівлі впродовж станційної платформи. Поїзд зупинився. "Дивись, — сказав братик, — ми серед дам". "Дурню, — заперечила йому сестра, — хіба ти не бачиш, що ми серед джентльменів".

У цій історії кожна дитина має можливість бачити тільки одну з кімнат будинку; кожна дитина бачить повну відповідність між словом і "річ­чю" — шлях розуміння відношення між знаком і означуваним, що є повністю неадекватним. Зауваження, що дівчинка бачить "джентльменів", а хлопчик бачить "леді", означає, що кожен із них бачить тільки ознаки статі: кожна стать розташована в одній структурі і не в змозі бачити іншу структу­ру. Лакан, здається, хоче сказати: ми всі сидимо або на одному боці купе, або на другому, ми всі суб'єкти однобічної сліпоти, що спричиняється нашим місцем у купе; і немає іншого способу перебування в поїзді. Постає питання "Я" та його ідентичності.

Лаканівське використання ідеї "дитини перед дзеркалом" є метафо­рою. Ідея рефлексії була започаткована Гегелем. У німецькій філософії ставиться питання: що означає усвідомлювати самого себе? У са­мосвідомості суб'єкт і об'єкт є ідентичними. Але чи можу я рефлектувати в самого себе і рефлектувати щодо цієї рефлексії? Чи може самість, яка є самістю свідомості, схопити самість свідомості? Коли ми бачимо самих се­бе, ми бачимо тільки погляд. Ми не можемо підійти ближче того, що ми є. Це Лакан називає "безконечністю рефлексі?

Іншою важливою ідеєю Лакана є "діалектика визнання". Людина от­римує знання про себе, оскільки залежить від того, як інші реагують на неї. Деякі стверджують, що першим дзеркалом є обличчя матері, що інші люди передбачають постійність нашої самототожності.

Зі свого боку Лакан зазначає, що ніколи не можна отримати постійний стабільний образ. Людина намагається інтерпретувати своє відношення до інших, але завжди є можливість хибної інтерпретації. Ніколи не можна бути впевненим щодо значення відповіді інших. Хоч ідея нашої ідентичності існує, але вона не відповідає реальності; дзеркальний образ є тиловим відносно фронту.

Лакан наполягає на тому, що ми не маємо фіксованих, нерухомих рис, чим нагадує позицію Ж.-П.Сартра, виражену в ''Бутті і Нічому". У Сар­тра свідомість ніколи не може схопити самість. Рефлексія завжди перетво­рює суб'єкт в об'єкт. Сартр відкидає ідею, що потяги визначають свідомість, і підкреслює те, що "Я" уподібнюється тому, що є моїм, і ми самі перетворюємо себе в об'єкт. Ми часто будуємо характеристики ретро­спективно. Не слід думати про нас самих більше, ніж є в рисах нашого ха­рактеру. Це не є рухом до нашої екстремальності, не є осягненням нас самих як чистого Ніщо.

Лакан підкреслює, що немає суб'єкта виключно в репрезентації, що ре­презентація захоплює нас повністю. Я не можу ні повністю визначитись, ані уникати будь-яких дефініцій. Я є проблемою для себе. Як ми репрезентуємо самих себе — є завжди предметом інтерпретації з боку інших. Але будь-яка спроба "тоталізувати" щось, схопити, описати інше повністю була б безпідставною. Кожен має себе оцінювати так, як це роблять щодо нього інші.

Оскільки ідентичність особистостізалежить від пізнання з боку інших, існує внутрішня напруга, почуття страху. Це є тема гегелівської розповіді про Пана і Раба. Гегель стверджував, що свідомість не може схопити саму себе без пізнання інших. Пан вимагає пізнання, спираючись на Раба, але це є саморуйнуючий процес. Пан жахається, адже пізнання самого себе зале­жить виключно від Раба. Ми зводимо інших до інструмента — дзеркала. Це вже є момент агресії, адже ми прагнемо подолати нашу залежність.

Постає запитання: чи можливе взаємне пізнання? Лакан твердить, що інтерсуб'єктивність не може бути цілком досягнута, адже ми ніколи не можемо увійти повністю у свідомість іншої особистості. Це неможливо че­рез двоїстість знака. Існує розрив між сказаним та його значенням. Все це є ремінісценцією із Сартра, який сказав, що коли ми любимо інших, ми хо­чемо любові цих людей — і це настановлення перетворює любов на засіб. Тією мірою, якою особа є суб'єктом, інший є об'єктом. А між тим людина має потребу в повноті буття, в переживанні єдності, але така повнота прак­тично недосяжна. У цьому питанні Лакан виходить за межі фрейдівської проблематики. Перелік відмінностей між Фрейдом і Лаканом продов­жується за рахунок концептуалізації ego, тлумачення несвідомого, сновидінь та Едипового комплексу.

У ранніх працях Фрейда ego пов'язане з принципом реальності, а несвідоме віднесене до принципу задоволення. Пізніше Фрейд змінив свій погляд: ego формується шляхом ідентифікації з образами батьків. При цьо­му Фрейд ніколи не кваліфікував ego як ілюзорне.

На протилежність цьому Лакан переконаний, що ідентифікація стабілізує індивіда, але в той же час виводить його із самості. Він зазна­чав, що Фрейд виходить із потягів індивіда та їхнього задоволення, нехтую­чи соціальними причинами. Для Лакана міжсуб'єктні, інтерсуб'єктивні відношення є вихідним пунктом міркування.