Сторінка
2

Структурний психоаналіз. "Феноменологія духу" Гегеля у світлі лібідозних потягів. Ж.Лакан (1901—1981)

Знайомство з першоджерелами показує, що лаканівська психоаналітична теорія частково заснована на відкриттях структурної антропології та лінгвістики. Несвідоме бачиться як прихована структура, схожа на мову. Знання про світ інших людей, про самого себе також визначається мовою. Вона є засадою усвідомлення чогось як певної сутності. Діалектика "Я" і "Воно" визначає суб'єкт за допомогою їхньої взаємної опозиції. Мова є та­кож, засобом соціальних актів, культури, заборон і законів. Так, маленька дитина має манери, прагне бути вражаючою, поміченою, але не усвідомлює все це.

Лакан згадує опис дитячої гри у книзі Фрейда "По той бік принципу за­доволення". Дитина має бавовняний клубок із мотузкою, прив'язаного до нього. Тримаючи мотузку, вона намагається кинути клубок через край свого ліжка. Звук, який вона при цьому робила, Фрейд пояснював як спробу сказа­ти слово "weg" (пішов геть). Коли ж дитина притягувала клубок назад, вона вітала його появу чимось схожим на "da" (тут). Ця гра давала змогу півтора­річній дитині переборювати страждання з причини відсутності її матері. Водночас такий факт ілюструє народження мови в її автономності від реаль­ного світу і дозволяє краще зрозуміти, яким чином мова віддаляє нас від жи­вого досвіду. Відокремлення від такого досвіду, за Лаканом. має дві стадії: 1) дитина рухається від матері до реальності і 2) від реальності до мови.

Перша вимова "Я" визначає, за Лаканом, "стадію дзеркала". Він часто звертається до цієї стадії, в якій убачає попереднє вираження діалектики між відчуженням і суб'єктивністю. Самопізнання перед дзеркалом характе­ризується (десь між 6-ма та 11-ма місяцями) трьома прогресивними фазами. Спочатку дитина, що стоїть разом з дорослим перед дзеркалом, ніяковіє від порівняння цих двох зображень. У другій фазі дитина вже відчуває потребу розуміти образ, усвідомлювати, що відображення не є реальним буттям. Нарешті у третій фазі вона розуміє не тільки те, що відображення є образом, але й те, що образ є саме її образом і відрізняється від образу іншої людини.

Лакан переконаний, як це було властиве й Леві-Строссу, що Едипів комплекс є головним стрижнем гуманізації людини, переходом від нату­рального регістру життя до культурного групового обміну, а відтак — до суспільних законів, мови та організацій. Лакан стверджує, що дитина спо­чатку не прагне до контакту зі своєю матір'ю, не усвідомлює її турбот. Вона бажає, мабуть несвідомо, бути доповненням до того, що бракує матері— фалоса. На цій стадії Лакан називає дитину не суб'єктом, а “нестачею”, нічим.

На другій стадії відбувається "включення батька", який відчужує ди­тину від предмета її бажань, позбавляє матір уявлюваних ознак фалічного об'єкта. Дитина тепер наштовхується на "закон батька". На третій стадії відбувається ідентифікація з батьком. Він відновлює у правах фалос як об'єкт бажання матері до того часу, як дитина стає додатком до того, чого у неї немає. Лакан називає це символічною кастрацією: батько каструє дитину відокремленням її від матері. Це є борг, який треба сплатити за те, що хтось стає цілком самим собою.

Едипів комплекс для Лакана не є стадією, подібною до інших у гене­тичній психології: це момент, в якому дитина гуманізує себе, усвідомлюючи себе, світ та інших людей. Подолання Едипового комплексу звільняє суб'єкта, даючи йому, разом з його ім'ям, місце у фамільній констеляції, оригінальний позначиш "Я" і суб'єктивності. Цей комплекс сприяє ре­алізації самості через участь у світі культури, мови й цивілізації.

Лакан продовжує думки Фрейда в дусі лінгвістичної та структурної ан­тропології. Несвідоме виявляє себе у сновидіннях, дотепностях, помил­кових діях, мові, симптомах. Несвідоме порівнюється зі структурою мо­ви. Лакан доводить, що мова є ґрунтом для несвідомого, вона створює його й дає йому зростання. Але продукти несвідомого зовсім відмінні від того, що ми виражаємо словами. Ці формування спрямовуються такими ме­ханізмами мови, як метафора та метонімія. Свідоме міркування швидше схоже на рукопис, де текст спочатку був стертий, а потім покритий іншим. У таких рукописах первинний текст сприймається через розриви у другому. Справжня мова, тобто несвідоме, проривається через звичайні звороти у завуальованій і незрозумілій формі.

Лакан твердить, що завдяки характеру людського буття метафорична здатність слова дає можливість виражати безліч значень, і люди користу­ються такою здатністю для позначення чогось, що зовсім відрізняється від конкретного значення. Це можливість означення чогось іншого, ніж того, що відділяє мовну автономію від значення. Лакан наполягає на автономії означуваного. Він уподібнює метафоричні й метонімічні процеси у мові та конденсацію і виставлення зовні. Всі такі утворення несвідомого використо­вують ці стилістичні проекти для перемоги противників чуттєвості.

Через усі свої праці Лакан намагається пронести ідей» загальної ілюзії,що ідентифікує ego та самість. На протилежність тим, хто твердить "Я ду­маю, отже існую", Лакан проголошує: "Я думаю, де мене немає, тому я є там, де я не думаю". Або "Я думаю, якщо Я не можу сказати, що Я є". Відношення між "Я" та мовою для Лакана є одним із важливих моментів.

Проблема "Я" та ідентичності особистості репрезентує головні теоре­тичні розходження між Лаканом і Фрейдом. До цих розходжень можна до­дати проблеми значення потреб, запитів і бажань, смислу втрати. Розкриття відношення між "Я" та мовою показує, що Лакан формулює цілісну теорію мови, яку пов'язує з суб'єктивністю. Він переконаний, що не може бути людського суб'єкта без мови, проте суб'єкт не може бути зведений до мови. У їхньому відношенні мова має привілей. Якщо Ф. Де Соссюр допускав можливість людини перебувати осторонь мови, Лакан наполягав на тому, що ми всі занурені в буденну мову і не можемо без цього обійтися. Він за­перечує метамову, оскільки люди прагнуть репрезентувати себе саме у мові. Доступ до інших здійснюється через мову. Згідно з Лаканом, психотична особа є такою, яка не може використати мову належним чином.

Соссюр розглядає відношення між знаком-символомяк постійне і наперед встановлене та вказує на можливість прив'язати окре­мий знак до окремого позначуваного з тим, щоб сформувати лінгвістичні ознаки. За Лаканом, значення виникає тільки через міркування — як наслідок руху думки вздовж означеного ланцюга уявлень. Як і Дерріда, Лакан наголошує на взаємозамінюваності знака через здатність кожного позначуваного повернутися до функції знака. Як наслідок нерепрезентаційності статусу мови є те, що символ завжди має опертя.