Сторінка
1

Рефлексологічні ідеї біологічної та соціальної зумовленості людської поведінки. І. П. Соколянський

Незважаючи на певні успіхи, рефлексологічні дослідження людини з самого початку наштовхнулися на глибоку внутрішню суперечність, яка бу­де супроводжувати рефлексологію аж до її занепаду. З одного боку, її пред­ставники бажають бути в ранзі природодослідників поряд із фізиками, біологами і т. п., застосовуючи до вивчення людини звичайні об'єктивні методи, як це відбувається в інших науках. З іншого боку, ті рефлексологи, які присвятили свою діяльність вивченню людини, а не тварин, мали справу з соціалізованими психічними (або, за їхньою термінологією, — рефлексо­логічними) функціями, з людиною як соціальною істотою. Досконале вив­чення її не могло бути вичерпане методами природознавства.

Чистої послідовної рефлексології мало хто дотримувався. Склалося таке становище, коли дискредитована психологія вже ніяк не могла претендувати на визнання, але й рефлексологія не могла охопити психічне життя людини в усій змістовій повноті. І от замість визнати психічне, рефлексологи пішли шляхом еклектичного поєднання "фізіологічного" і "соціологічного" в людській істоті. Вони не бачили того, що органічне поєднання цих двох моментів і становить не що інше, як саме "психологічне". Штучність безпо­середнього поєднання біологічного та соціального і привела зрештою, як буде показано далі, до загибелі самої рефлексології, до необхідності нової, діалектико-матеріалістичної постановки питання про суть психічного.

Проте з історичного погляду розтин психічного на біологічне й соціальне був почасти прогресивним явищем у науці. Психологія свідомості (наприклад, у В.Дзкемса) була ідеалістичною і навіть суб'єктивно-ідеалістичною саме тому, що вона, з одного боку, не вивчала матеріальних механізмів свідомості, а з іншого, не розглядала психіку людини як суспільно зумовлену. Насправді ж саме психічне і є сплав біологічного і соціального, але в такому сплавові ці два моменти перебувають у "знятому" вигляді (aufheben, за Гегелем). Коли в науковому поступі психології дійшли до потреби вичленити ці моменти, то в такому аналізові зникало власне психічне, як зникає вода, коли її розкладають на водень і кисень. У цьо­му — історичні корені виникнення теорії двох факторів. Будучи спочатку в якійсь мірі прогресивним явищем, вона згодом почала гальмувати розвиток психології та спотворювати педагогічну практику.

Рефлексологія, виявляючи неспроможність вирішити самотужки питання по суті психологічні, пішла на тісне спілкування з педагогікою, точніше, проблематику останньої підняла на свої плечі.

Питання побудови нової психології, зокрема питання людської по­ведінки, яка визначається біосоціальними факторами, привертали увагу І.П.Соколянського та інших дослідників. Ці педагоги-рефлексологи не раз намагались дискредитувати психологію як науку, що не встановила жодних закономірностей. Наполегливо борючись за “біосоціальне”, Соколянський навіть вираз "психічне життя" бере в лапки, відмовляється шукати психологічних законів, “бо не існує й самої славетної своєрідності психічних явищ". Усю духовну природу людської істоти, хоч би якою складною вона була, він прагне дослідити методами наукового природознавства, конста­туючи, що проблеми людської психіки, свідомості, якою вона досі поставала перед людьми, зовсім не існує. Положення марксизму про те. що буття ви­значає свідомість, із сфери історичного матеріалізму Соколянський надто вульгарно переносить у природознавство. Він щиросердно вважав, що реф­лекторна теорія остаточно розв'язує в самому своєму механізмові цю непо­рушну формулу.

Соколянський наголошує на тому, що джерелом поведінки є не лише од­на якась система в організмі, а весь організм у цілому разом з довкіллям, в якому він перебуває, тобто все фізичне й суспільне середовище, що оточує організм. "На наш погляд, на цілком слушний шлях стають ті дослідники природи поведінки, які визначають особистість як суспільно-біологічне явище", — стверджував він.

У дійсності особистість не є ні суспільне, ні біологічне явище, ні окремо, ні разом узяті. Взагалі суспільно-біологічного ні в природі, ні в суспільстві не існує. Те, що Соколянський тут допускає еклектику і механіцизм, засвідчується тією проблемою, яку він далі висуває: роль окремих чинників у діяльності людського організму (тобто яку роль відіграють біологічні мо­менти, а яку суспільні). Соколянський відповідає, що дві головні категорії чинників — біологічні й суспільні — виступають перед дослідником в їхній повній виразній ролі: одні — біологічні (внутрішні) відіграють усклад­нюючу, регулюючу роль у поведінці; другі — суспільні (зовнішні) зумов­люють основні моменти суспільної поведінки особистості. Це ніби дає ключ до розуміння природи поведінки в цілому.

О. Залужний та І.Соколянський досить гостро виступили проти вульгари­заторів, які намагалися звести педагогічний процес до найпростіших схем рефлексу, не добачаючи всіх особливостей цього акту як явища, властивого лише людині як соціальній істоті.

Проте прямолінійно механістичні погляди в радянській психології, трап­лялося, продовжували і підносили як останнє слово науки. Найчастіше це стосувалося тих авторів, які намагалися найскладніші вияви поведінки зве­сти до найпростіших рефлексів і вбачати в актах поведінки лише суму реф­лексів, з'ясувавши які, можна було б цілком з'ясувати і всю поведінку.

Коли Залужний, Соколянський та інші намагаються вивчати лише фізіологічні механізми поведінки, використовуючи фізіологічні методи дослідження, вони по суті залишають рефлексологію, лише запозичуючи ЇЇ зовнішню ({юрму. У зв'язку з цим слід порушити питання, чи була рефлек­сологія як абсолютний принцип у повному ЇЇ розумінні представлена в Ук­раїні; адже фізіологічний механізм поведінки досліджував і сам І.П.Павлов. Отже, шлях, яким пішла українська школа рефлексологів (звуження завдання до вивчення лише фізіологічних механізмів поведінки) був шляхом загибелі їхньої науки.

Таким чином, в Україні панувала біосоціологічна школа рефлексології, яка підмінювала собою психологію. Не випадково журнал рефлексологів називався "Українським вісником експериментальної педагогіки та реф­лексології". Педагог мусив вивчати соціальне, а рефлексолог — біофізіологічне. Цими факторами вичерпувалася поведінка. Було втрачено основне — психологічне. А між тим побороти еклектику біосоціального можна тільки психологічним!