Сторінка
2

Рефлексологічні ідеї біологічної та соціальної зумовленості людської поведінки. І. П. Соколянський

Еклектика цих двох компонентів об'єктивно приводила до дуалізму. Беручи ці компоненти в їхній специфічній застиглості, обминаючи психіку, не можна було насправді зробити ніякого синтезу між явищем природним та соціальним. Причому в цій еклектиці не природне піднімалося до соціального, а навпаки, соціальне зводилося до природного. Цього саме й вимагав рефлекторний метод дослідження поведінки людини.

Поділ факторів на внутрішні та зовнішні виявився надто поверховим, метафізичне фіксованим, у ньому не добачався живий процес переходу внутрішнього в зовнішнє і зовнішнього у внутрішнє. Те, що є лише зовнішнім, не має ніякого стосунку до життя організму. Кожна жива його акція — безперервний процес взаємного переходу зовнішнього і внутрішнього. Це стає зрозумілим особливо з погляду такої психології, яка визнає внутрішній, суб'єктивний світ людини, і виявляється зовсім незрозумілим для такої психології, що заперечує психічне як ідеальне. Саме зовнішнє як об'єкт є і біологічним, і соціальним. Житло, їжа, одяг, транс­порт тощо є водночас і одним, і другим, і хто думає виділити в людському одязі біологічну і соціальну сторону, той хоче розірвати зміст і форму, по­класти, наприклад, в одну кишеню тепло, а в іншу — сяйво сонячного проміння. Зовнішні, чужі знання в моєму переконанні стають моїм внутрішнім світоглядом. Мої почуття як внутрішнє стають зовнішнім у моїх вчинках, що виражають ці почуття.

Те, що в теорії вільно укладається в два-три й навіть десять факторів, ніяк не може відобразити всієї повноти життя, яке може існувати тільки на базі нескінченного числа факторів. Говорячи точніше, життя взагалі не вміщується ні в які фактори. Те, що вкладають в це поняття, є лише про­явом його багатогранності та невичерпності.

Найбільш узагальнюючим поняттям рефлекторної теорії, яке далі спря­мовує до цілісного вивчення діяльності організму та яке уникає зустрічі з внутрішнім світом живої істоти, є поняття поведінки. Всі школи об'єктивної (в широкому розумінні цього слова) психології вивчають саме поведінку — в тій мірі як вона піддається об'єктивному аналізові, зали­шаючи поза увагою внутрішні потяги, спрямування, свідомість. Дійсно, по­няття поведінки сплавляє поняття про рухи, реакції, дії, діяльність у кон­цепцію цілісної акції. І.П.Павлов назвав свої лекції про вивчення вищої нервової діяльності також лекціями про вивчення поведінки. Американська школа об'єктивної психології теж використала цей термін як найбільш уза­гальнюючий.

Радянські рефлексологи В.П. Протопопов та інші нерідко підкреслювали загальні риси цих двох напрямів у психології та вказували, що відміни в такій мірі незначні, що ними можна навіть нехтувати. Загаль­не в цих двох напрямах — боротьба проти традиційної суб'єктивної психо­логії.

Рефлексологи і біхевіористи, створивши однотипні наукові течії, намага­лися вибудувати спеціальну науку про поведінку як особливий відділ природознавства. Насамперед у цьому поведінковому плані збіглись інтереси американського біхевіоризму та рефлексології, незважаючи на певні, навіть суттєві, розходження між ними. При порівнянні термінів "рефлекторна діяльність" і "поведінка" останній, охоплюючи більш широку сферу явищ та дій живої істоти, стає менш визначеним; термін же "рефлекторна діяльність" є набагато конкретнішим, пов'язаним з певними фізіологічними механізмами. Завдяки розкриттю цих механізмів постає дійсна можливість природничого розкриття законів поведінки. У цьому — істотна історична перевага рефлексології перед біхевіоризмом. Разом із тим при піднятті рефлекторних механізмів діяльності до рівня вищих форм по­ведінки рефлекторний принцип утрачає значення як засіб розкриття цих форм, залишаючись лише нейтральною базою для їхнього якісного різноманіття.

Цей влучний синтетичний термін — поведінка — мав широкий діапазон застосування. Нерідко говорили навіть про поведінку молекул, атомів. І в цьому понятті стосовно людської істоти рефлексологи почали послідовно шукати біологічний та соціальний фактори.

При намаганні сформулювати поняття поведінки зникала, як правило, рефлексологічна, тобто фізіологічна, термінологія. Дослідники мусили пе­реходити до термінів реактології, проте механістичність цим ще не перебо­рювалася, навіть навпаки, поглиблювалась, особливо в тих міркуваннях, де поведінка розкривалася в термінах "реагування", "врівноваження з оточен­ням" тощо. Суму реакцій індивіда на подразнення оточення ми називаємо поведінкою. Отже, поведінка — це те, що ми об'єктивно спостерігаємо. Реа­гування — це просто врівноваження організму з оточенням, і ступінь ста­лості цієї рівноваги визначається реактивними властивостями індивіда.

Дальший аналіз, проте, показував надто широкий смисл терміна "поведінка". Боячись туманних беззмістовних абстракцій та спустошливих узагальнень (підведення під це поняття живого та неживого) було зроблено спробу розрізнити "механізми поведінки" і "форми поведінки".

Механізми поведінки — це апарати, спадково організовані. Оточення тільки допомагає їхньому більшому або меншому розвиткові. Форми по­ведінки — це способи реагування, що витворилися в процесі індивідуального досвіду під впливом оточення на механізми поведінки. От­же, поняття механізму поведінки є поняття біологічне, а форми поведін­ки — соціологічне. Відтак пояснюється роль біологічних і соціальних чин­ників у поведінці: біологічні чинники ускладнюють поведінку, а соціальні визначають її.

Цікаво, що в таких міркуваннях зникає рефлексологія, як колись зникла психологія. Механізми поведінки досліджуються фізіологією, а форми по­ведінки — соціологією. Ось чому рефлексологія лише формально утримує в своєму лоні фізіологію і соціологію. Причому соціологія практично "деградує" до педології — науки про розвій фізіологічних механізмів по­ведінки. Вона ніби має підказати педагогові, коли і в якому стані перебу­вають у дитини її окремі механізми.

Об'єктивний хід науки привів до того, що поняття поведінки, яке, за ідеєю, мало переборювати механістичний ухил рефлексології, зрештою вия­вилось її "троянським конем". Це трапилося тому, що поняття поведінки може включати лише та психологія, яка передбачає внутрішній світ люди­ни, внутрішній план дії зі свідомою постановкою мети і т. д. Ось чому реф­лексологія, дійшовши до цього найзагальнішого поняття своєї науки, віддавши йому всі свої сили, знекровлена і знесилена відійшла в бік історії науки, поступаючись місцем новим, більш прогресивним спрямуванням.

Якщо до 1929 р. Протопопов ішов прямолінійним шляхом рефлексології, то у своїй книзі "Психологія, рефлексологія і наука про поведінку" він, з одного боку, ще мріє про створення універсального вчення про поведінку, а з іншого — вже обмежує завдання рефлексології вивченням фізіологічних механізмів поведінки. Але цим рефлексологія зливається з ученням Павло­ва і починає етап свого поступового відмирання.