Сторінка
6

Теоретичні основи вибору і можливості реалізації валютно-фінансової політики в ринкових умовах

Щодо проблеми високого ступеня залежності валютного ринку від ру­ху іноземних інвестицій та одночасної їх потреби для розвитку української економіки, то НБУ необхідно визначити оптимальні обсяги іноземного інвестування у такому розмірі, який би не мав значного впливу на тенден­ції валютного ринку. А якщо говорити про потреби в іноземному інвесту­ванні, то уряд має знайти внутрішні резерви для розміщення коштів в економіку країни.

І ще одне. Сьогодні у сфері національної валютної політики України є інші важливі проблеми, які державі треба розв'язати негайно, а саме:

— створити сприятливі умови для повернення з-за кордону валютних коштів, що належать українським "резидентам";

— Державній валютній інспекції разом із Державним митним комітетом та іншими міністерствами й відомствами необхідно створити ефективну сис­тему контролю за рухом капіталів, валютними операціями, міжнародними розрахунками, створенням і ліквідацією зарубіжних активів у країні та націо­нальних активів за кордоном;

— забезпечити умови для нарощування валютних резервів із метою під­тримки стабільності гривні;

— продовжити подальшу децентралізацію і лібералізацію валютного ринку з метою формування конкурентного середовища і зменшення витрат на фінансове посередництво, розвиток та вдосконалення системи курсоутворення відповідно до структурних змін у економіці;

— створити єдиний державний орган, який би займався координацією питань щодо валютного регулювання, а також персоніфікував відповідаль­ність державних службовців, які виконують контрольні функції.

- Фінансово кредитна політика.

Якщо характеризувати законодавчу основу функціонування грошово-кре­дитного сектора України, то вона зафіксована передусім у Законі про Націо­нальний банк України та Законі про банки та банківську діяльність, які най­більшою мірою торкаються питань державного контролю за кредитно-банків­ською сферою. Роль держави тут досить важлива. За нею закріплено право визначати найважливіші напрями грошово-кредитної та валютної політики та регулювати найважливіші процеси у цій сфері. При цьому відповідальність між урядом та Національним банком України чітко розмежована.

У відповідності з Конституцією та Законом про Національний банк Ук­раїни головну відповідальність за визначення та реалізацію грошово-кредитної та валютної політики держави покладено саме на цю установу. У зв'язку з цим НБУ володіє монополією на випуск грошей у обіг та одночасно виконує фун­кції кредитора останньої інстанції для банків і кредитних установ; він визначає систему, порядок і форми розрахунків та платежів; здійснює банківське регулювання і нагляд; складає платіжний баланс України; представляє інтере­си України в центральних банках інших держав, міжнародних банках і кре­дитних установах; здійснює валютне регулювання й валютний контроль; зай­мається управлінням національними золотовалютними резервами та виконує деякі інші функції (стаття 7 Закону про НБУ).

Забезпечення стабільності грошової одиниці у статті 99 Конституції Ук­раїни та статті 6 Закону про НБУ визначено основною функцією Національ­ного банку України. Таке визначення функціональної спрямованості діяль­ності НБУ як центрального банку країни цілком відповідає існуючому євро­пейському досвіду.

Згідно з чинним українським законодавством НБУ є одним із державних органів (що забезпечується державним статусом цього банку), але органом відносно самостійним у своїй сфері. Він не входить до жодної з гілок влади. Проте цей головний орган банківської системи з ряду питань залежить від Верховної Ради та Президента України (стаття 51 Закону про НБУ), перед якими і звітує про свою діяльність. Такий статус НБУ в цілому відповідає міжнародній практиці. В Європі немає жодної країни, в якій центральний банк був би повністю незалежним від інших гілок державної влади. Так, для більшості країн Європи характерна практика підпорядкування центрального банку країни казначейству або міністерству фінансів. А у Нідерландах, Німеч­чині, Швейцарії та Швеції центральні банки підпорядковані парламентам. І в усіх випадках забезпечуються умови для відносної автономії центральних бан­ків у сфері грошово-кредитної політики. При цьому, як і в більшості країн Європи, Національний банк України є державним банком, капітал якого на­лежить державі повністю. Аналогічні умови функціонування характерні, нап­риклад, і для Бундесбанку Німеччини, який також є державним банком і та­кож звітує перед парламентом.

Головною характеристикою, яка закладена в "конституцію" українського центрального банку і теж цілком відповідає існуючому європейському досвіду, є передусім його автономія у сфері грошово-кредитної політики. НБУ у відпо­відності з законом є незалежним у сфері грошово-кредитної політики. При виконанні своїх повноважень він повністю незалежний від розпоряджень уря­ду (стаття 52 Закону про НБУ), проте уряд має право вносити пропозиції що­до питань грошової політики. Причому державні органи проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки та здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. Представ­ники уряду в такому разі мають право дорадчого голосу. Окрім того, принцип призначення членів вищого керівного органу Національного банку — Ради Національного банку (половина його членів призначається Президентом Ук­раїни, а половина — Верховною Радою), яка і займається розробкою грошово-кредитної політики, виключає домінуюче становище уряду та суттєво об­межує можливості проведення про урядової грошово-кредитної політики. Слід зазначити і те, що уряд не має права усувати зі своїх посад Голову та інших членів вищих органів Національного банку України.

Окрім першочергового завдання підтримання стабільності національної валюти, НБУ одночасно згідно з українським законодавством має виконувати загальне завдання сприяння економічній політиці уряду, але лише доти, доки вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України, що також цілком відповідає існуючій у Європі практиці незалежності центрально­го банку. Гарантії невтручання уряду у грошово-кредитну політику закріплені статтею 53 Закону про НБУ.