Сторінка
7
На жаль, на сьогодні ми спостерігаємо зниження якості шкільного хорового мистецтва. Заміна регулярних уроків співу в навчальних планах середньої школи на урок музики спочатку у вигляді експерименту, а потім у вигляді обо’язкого положення за новою концепцією Д, Кабалевського на основі впровадження нових методик музично-естетичного розвитку не пов’язується з хоровим співом як базою масового музикування (вона існує у відриві від основного навчального процесу) на думку багатьох учителів музики, хормейстерів, студентів-практикантів нова тенденція сприяє не стільки музикуванню, скільки знайомству з елементами історії та теорії музики, слуханню музичних творів, розвитку вміння міркувати та висловлюватися про музику. А де ж хоровий спів як засіб духовного розвитку дитини, масового вогнища музичної культури, одночасного відчуття емоцій, почуттів, ”могутній педагогічний засіб, що оживляє учнів і вносить бадьорість та яскравість у шкільне життя”?
В існуючій науково-методичній літературі питання про те, якими шляхами має йти розвиток дитячого хорового співу, поки ще не знайшло свого остаточного вирішення. За минулі десятиріччя з’явилося багато різних методик, частина з яких претендує на виняткову цінність, оскільки кожний керівник хорового колективу, працюючи за власною методикою, отримує свій оригінальний результат. Критерієм правильності поставлених навчальних задач Л.Безбородова визначає ставлення учасників хору до співочої діяльності. Щодо цього, цікавий процес активізації хорової діяльності показують кращі дитячі колективи, серед яких хор Українського радіо і телебачення (керівник Т.Копилова), хор хлопчиків середньої спеціальної музичної школи імені М.Лисенка (керівник Є.Виноградова), хор хлопчиків при Республіканський хоровій капели імені Л.Ревуцького (керівник І. Зайцева), хор “ Щедрик “(керівник І.Сабліна), дитячий хор при Київській державній консерваторії ім. П.І. Чайковського (керівник Т.Галицька), дитячий хор лабораторії вдосконалення хорового співу “Тоніка“, якою багато років керувала Л.Виноградова, хорова капела хлопчиків та юнаків м. Львова “ Дударик“ (керівник М.Кацал), дитячий хор м. Кіровограда (керівник М.Макода), дитяча хорова капела м. Кіровограда “Рівненський дзвіночок“. (керівник М.Гончарова) та інші.
Постає питання: в чому полягає складність діяльності керівника дитячого хорового співу? На думку диригентів дитячих хорових колективів Е.Виноградової, Т.Галицької, В.Соколової, Г.Струве, І.Зайцевої складність роботи з хором полягає в організації процесу підготовки майбутного керівника хору, яка б органічно поєднувала різні напрямки діяльності керівника хору, в основі лежить уміння “заразити” учнів красою хорового співу. Якщо взяти за основу те, що науки доводять істину а мистецтво заражає нею (Платон Афінський), то стає зрозумілим наше бажання більш детально підійти до проблеми підготовки студентів до роботи з хором.
Отже, дослідження ретроспективи діяльності керівника хору свідчить про на складний шлях його професійного зростання на різних етапах, вона є явилося основою кристалізації та конкретизації основних напрямків діяльності. Оскільки вихідною умовою становлення керівника хору є диригентсько-хорова підготовка, розглянемо означене положення з позиції теорії та практики в системі музично-педагогічного навчання.
Проблеми теорії та практики фахової підготовки майбутнього керівника хору
Оскільки підготовка майбутнього керівника хору розглядається нами з позицій певних професійних знань та умінь “ і не може бути суто власною метою, а є певним процесом, що розростається, тісно пов’язаним з ідеєю просвітлення, тяжіння до світу, втіленої у образі освіти як переходу з темної печери на денне світло”, розглянемо сучасний стан теорії та практики диригентсько-хорової підготовки студентів, проаналізуємо сутність поняття “підготовка”, зміст, цілі, структуру та закономірності її розвитку.
У сучасному філософському словнику „підготовка” вживається у двох значеннях: як дія, готування всього необхідного до чого-небудь і як запас знань, навичок, досвід, набутий у процесі навчання, практичної діяльності . Підготовка виступає як система організаційних і педагогічних заходів, яка забезпечує формування в особистості професійної спрямованості знань, навичок, умінь та готовності. У свою чергу готовність виступає як фундаментальна умова виконання будо-якої діяльності, дослідники трактують її як “психологічну надставу”, що знаходиться між усвідомленим і нусвідомленим у діяльності особистості. Інші стверджують, що поняття готовності тотожне підготовленості. Більшість авторів дотримуються думки, що ця категорія нерозривно пов’язана з поняттям “особистість” і розуміється як її стала характеристика, що включає в себе мотиваційний, пізнавальний та емоційний компоненти відповідно до змісту і особливостей діяльності .
Наведені тлумачення хоча і дають певне уявлення про сутність поняття “підготовка”, проте, на наш погляд, є недостатніми з позицій широкого осмислення її багатозначності щодо майбутньої практичної діяльності. Таке визначення підготовки зводиться до процесу просторової трансляції готових знань, є зовнішнім об’єктом впливу. У більшості наукових досліджень, філософсько-педагогічних концепцій відзначається пріоритетність підготовки у структурі вищої освіти, її соціально-епістемологічний процес діяльності у суспільстві з метою трансформації особистості через її свідомість, завдяки чому закладаються основи тих якостей спеціаліста, з якими він починає професійну діяльність з метою опанування знаннями, вміннями, навичками. Науковці виокремлюють загальні напрями підготовки майбутнього спеціаліста: професійне становлення та розвиток спеціальних здібностей; удосконалення професійного досвіду; індивідуалізація навчання; формування готовності до майбутньої практичної діяльності; ініціатива творчого вирішення професійних завдань.
У визначенні змісту загальної підготовки майбутніх фахівців привертають увагу погляди таких вчених як Е.Смирнової, О.Сисоєвої. Виокремлення мети підготовки, а такод формування конкретних завдань навчання повинно відповідати вимогам теорії керування, педагогіки і психології, також реалізуватися в педагогічному процесі, бути об’єктивно відображеним в структурі та засобах досягнення результату, мати загальну мету і засіб (метод, алгоритм) її досягення бути предметно спрямованими спрямованими на кінцевий результат .
На нашу думку, найбільш повно структура змісту підготовки проаналізована Н.Тализіною. Автор дає оцінку предметам системі підготовки, вказує на те, що кожний предмет певним чином задіяний у реалізації мети, причому одні предмети безпосередньо, інші ж – пов’язані з ними опосередковано через одну чи кілька навчальних дисциплін і подані у ієрархії – від кінцевих цілей до цілей вивчення окремих навчальних дисциплін та їх тем. Н.Тализіна зауважує про те, що певні цілі освіти визначають і певні завдання, які вирішуються викладачами на трьох рівнях: вузько – на рівні теми заняття, ширше – на рівні курсу, широко – на рівні комплексної орієнтації всіх предметів і курсів навчального процесу, що використовуються у підготовці спеціаліста до майбутньої практичної діяльності. Не порушуючи ланцюговий зв’язок цілей і завдань/ автор перелічує компоненти навчальної системи: способи, засоби, методи та прийоми, що виступають функціями цієї системи, виконують свої специфічні функції – дії для досягнення певної специфічної мети.