Сторінка
1
В умовах модернізації системи освіти визначено нові стратегічні цілі, тенденції й принципи оновлення навчання й виховання. У “Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті її головною метою визнано створення умов для особистісного розвитку й творчої самореалізації кожного громадянина України, формування покоління, здатного навчатися впродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства; сприяти консолідації української нації, інтеграції України в європейський і світовий простір як конкурентоспроможної і процвітаючої держави. У зв’язку з цим постає потреба в удосконаленні виховного процесу, головними завданнями якого стали:
посилення гуманітарної спрямованості виховного процесу;
виховання гуманістично зорієнтованої особистості в процесі свідомої творчої моральної діяльності.
Дослідники тенденцій розвитку сучасної освіти підводять до висновку про необхідність пошуків шляхів гуманізації, насамперед між усіма його учасниками. Якщо суспільство стає зорієнтованим на людину, то й педагогіка повинна реалізовувати ідеї гуманізму.
Слово “гуманізм” походить від латинського “humanus”, що означає “людяний”, “людський”. Цей термін уведено в 1808 р. німецьким педагогом Ф. Нітхаммером на основі слова “гуманістія”, яке виникло в кінці XV ст. Він найчастіше використовується для визначення прогресивного напряму культури суспільства, яке визначає “ставлення до людини як найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток, прояв своїх здібностей”.
Іншими словами, гуманізм – це система поглядів, яка містить “визнання абсолютної гідності людини, що завжди має бути метою, але ніколи не засобом лише для досягнення якоїсь мети”.
Важливим є визначення поняття «гуманізм», яке подає «Енциклопедія Британіка», яка розуміє термін, що походить від латинського human з homo, що означає людина. У словниковій статті зазначено, що гуманізм – «це загальна ознака будь-якої теоретичної чи практичної системи, при якій переважає інтерес до людини і яка ставить її понад усе».
Сутність викладеного дає підставу твердити про необхідність формування нової гуманістичної соціальної свідомості, що посилює актуальність проблем виховання. Тому педагогіка, як зазначає Т. Поніманська, повертається до своїх коренів – філософії, особливо в наші часи, коли вчені, представники гуманітарних наук, зацікавилися людиною не як клітинкою суспільства, а як “біо-психо-природно-космічним буттям” (В. Вернадський, Д. Чижевський).
Розробка нових підходів до освіти здійснюється на таких методологічних принципах, як системно-прогностичний і соціально-екологічний підхід, розвиток освіти в контексті культури; особистісно-діяльнісний підхід до освіти. Методологічною основою розвитку освіти є гуманістична філософія, основним питанням якої виступає людина, що прагне самоздійснення й саморозвитку (К. Юнг, А. Маслоу, С. Джурарда, К. Роджерс, М. Мойсєєв тощо).
Серед провідних напрямів сучасної європейської педагогіки, орієнтованої на виховання людини з гуманістичним мисленням, виділяють такі: освіта в ім’я розвитку і миру, громадянська освіта, полікультурне виховання, крос-культурне виховання, глобальна освіта.
Аналізуючи сучасні дослідження в галузі методології педагогіки (Беха І., Костюка Г., Максименка С., Балла Г., Добрускіна М., Грицюка Б., Штифарука В., Поніманської Т., Сущенко А.), можна дійти висновку, що основні поняття гуманістичного виховання походять з різних галузей гуманістичних знань. Зокрема, поняття “гуманізм” – загальна філософська категорія, “гуманність” – етико-психологічне поняття, “гуманізація” – одна з найважливіших соціальних характеристик, що включає “комплекс філософських, етичних, соціально-психологічних та ідейно-політичних установок”.
Можна наполягати на неправомірності наукового використання терміну “виховання гуманізму”, оскільки гуманізм може втілюватися в широких соціальних програмах, спрямованих на людину, а не виховуватися. Натомість “виховання гуманності” є розвитком комплексу особистісних якостей, що обумовлюють ставлення людей одне до одного, до суспільства, самих себе”.
Звернімо увагу на думку О. Газмана про те, що гуманістичний світогляд у практичному житті реалізовується на трьох рівнях. “Макрорівень передбачає надання державою прав і свободу кожному громадянину, створення економічних і політичних гарантій для всіх. Мезорівень гуманізму виявляється в гуманітарно-орієнтованих, оздоровчих, молодіжних, освітніх програмах. Мікрорівень гуманізму характеризує безпосередні взаємини між людьми, засновані на почуття гідності, реалізації особистісного потенціалу з орієнтацією на права і потреби інших людей”.
Значне місце в методології педагогіки посідає філософсько-методологічне знання, яке (М. Шелер, Г. Плесснер, О.Ф. Больнов, Г. Наль, Дж. Дьюї, Л.М. Лузін) обґрунтовує системно-цілісний підхід до вивчення людини, що розглядається як істота самостійна та незалежна, тобто здатна до самовизначення, індивідуального вибору й самореалізації. Зокрема, антропологічна інтерпретація змісту виховання означає співвіднесення його з людиною, її духовним буттям, смислом життя, з індивідуальними життєвими орієнтирами вихованців, а методи виховання будуються на основі діалогу, за своєю сутністю й призначенням схожі на психотерапевтичні, оскільки створюють умови для самовиявлення й самореалізації.
Одна із сучасних галузей філософсько-гуманітарного знання, що має методологічне значення для гуманістичної педагогіки – аксіологія – вивчає цінності як важливі механізми спонукання людини до знання й поведінки. Людина в аксіології розглядається як вища цінність суспільства й самоціль суспільного розвитку. Як відомо, головні цінності мають гуманістичне спрямування: життя, здоров’я, любов, добро, щастя, честь, гідність тощо. Згідно з цією філософією, український педагог О.Вишневський розробив «Кодекс цінностей, притаманних українському народові», ґрунтуючись на загальнолюдських абсолютних цінностях .
Викладене вище дає підстави виділити такі теоретичні засади гуманістичної педагогіки:
· рівноправність філософських поглядів у рамках єдиної гуманістичної системи цінностей при збереженні різноманітності їх культурних і етнічних особливостей;
· рівнозначність традицій і творчості, визнання необхідності вивчення та використання вчень минулого й можливості духовних відкриттів у теперішньому й майбутньому;
· екзистенціальну цінність людей, “соціокультурний прагматизм”.
Основні положення, ідеї, концепції національного виховання в контексті гуманізації та гуманітаризації своїми витоками сягають у сиву давнину.
Українська нація має самобутню історію, глибоку гуманістичну ідеологію, багату теоретичну спадщину, історико-педагогічний аспект якої досліджують у своїх працях Б. Грицюк, В. Штифарук тощо.
Так, гуманістичні ідеали обстоються вже в перших пам’ятках культури – “Слові про закон і благодать” Іларіона Київського, “Слові” Данила Заточника, “Повчанні” Володимира Мономаха.
Найвизначнішими гуманістами XV – XVIII століть є Ю. Дрогобич, І. Вишенський, Г. Сковорода тощо. Поширює ідеї гуманізму в згаданий період діяльність братських шкіл, Острозького культурно-освітнього центру та Києво-Могилянської академії.