Сторінка
15
Отже, перешкодами до інтеграції людей з особливими потребами в Україні виступають спад в економіці й нестача фінансових коштів; інертність державних установ, зацікавленість адміністрації цих установ у збереженні сформованого положення, успадкований від колишніх часів медикалістський підхід до класифікації особливих потреб, загальна й професійна інтолерантність.
Проблеми впровадження інклюзивної освіти в Україні:
· число осіб, які офіційно отримують допомогу через інвалідність, у країні різко зросла (1,3 від загального числа дітей);
· спеціальна освіта, що охоплює учнів з особливими потребами, тобто інвалідів, відчуває серйозні потрясіння через скорочення фінансування й структурні перетворення;
· впровадження інклюзивної освіти стикається не тільки з труднощами організації так званого "безбар'єрного середовища" (пандусів, одноповерхового дизайну навчального закладу, введення в штати сурдоперекладачів, переобладнання місць загального користування тощо), але й з перешкодами соціальної властивості, що полягають у поширених стереотипах і забобонах, у тому числі в готовності або відмові вчителів, тих, хто навчається, та їх батьків прийняти розглянуту форму освіти.
Однак тенденція до інтеграції все ж спостерігається, оскільки змінюється ставлення до людей з особливими потребами, що відбивається в документах, деклараціях і конвенціях, що торкаються проблем інвалідів. У Конвенції про права інвалідів стверджується, що інваліди мають ті ж самі основні права, що й їхні співгромадяни, а інвалідність є не медичною, а соціальною проблемою, проблемою прав людини. У Конвенції про права дитини окреслено, що наявність інвалідності в дитини є підставою для захисту від дискримінації, « . дитина-інвалід має мати повноцінне і гідне життя в умовах, що забезпечують максимальну самостійність і соціальну інтеграцію».
Рис. 4
На сучасному етапі суспільство «прийшло» до визнання та ствердження права осіб із порушеннями психофізичного розвитку на повноцінну участь у суспільному житті й намагається усвідомити необхідність створення умов для повноцінної реалізації цього права. Ці сучасні соціальні установки презентовано в Саламанкській Декларації: «Тенденції в галузі соціальної політики в останні два десятиріччя полягали в тому, аби сприяти інтеграції та боротися з відчуженням. Залучення та участь мають вирішальне значення для людської гідності, а також для дотримання прав людини».
Інклюзивна освіта – це довгострокова стратегія, що бере старт сьогодні і представляє собою побудову такого освітнього середовища, яке дозволить кожній дитині, включаючи дітей, що мають серйозні відхилення в психофізичному та/або емоційному, соціальному і інших аспектах розвитку, навчатися разом в загальноосвітньому закладі, але на рівні своїх можливостей. Інклюзивна освіта стосується всіх суб’єктів освітнього процесу: дітей з обмеженими можливостями здоров’я та їхніх батьків, нормально розвинутих учнів. Освітня інклюзія – це не локальна частина роботи, а системний підхід в організації діяльності загальноосвітнього закладу за всіма напрямками в цілому.
Таким чином, для розвитку інклюзивної освіти важливо не лише наявність законодавчих і фінансових механізмів, необхідне формування змін суспільної думки, в тому числі і професіоналів. В перехідний період виникає типова ситуація, котра характеризується виникненням розриву між законами, що декларують права дитини з відхиленнями в розвитку на освіту, соціальну інклюзію і фактичною відсутністю механізмів їх реалізації.
Теорія систем розглядає інтеграцію як стан взаємозв'язку окремих компонентів системи, а також як процес, що зумовлює такий стан. У свою чергу, диференціація ‒ протилежний стан і протилежний процес, тобто це розчленування цілого на складові частини, відмежування, відокремлення. Щоб система була гармонійною, ці два процеси повинні бути повʼязані один з одним. Інтеграція пов'язана із синтезом, зв'язком, узагальненням, створенням цілого; диференціація - з аналізом, відмежуванням, конкретизацією, виокремленням елементів. Урівноваження процесів інтеграції й диференціації характеризує гармонійний розвиток системи.
Якщо розглядати інклюзивну освіту в системі соціальної взаємодії, стає очевидним, що інтеграція - це не механічне поєднання частин, а поєднання кількох соціальних реальностей з метою створення поля субʼєктної взаємодії, де особистість ‒ є головна цінність, а взаємодія націлена на розвиток як усієї системи, так і кожного учасника, що її утворює. За такого трактування інтеграція набуває ширшого змісту й може розглядатись як окремий щабель у розвитку освітньої системи. На думку Т. Лоремана і Д. Деплер, інтеграція - це процес і результат створення тісно пов'язаного, єдиного, цілісного.
Думка А. Колупаєвої, яка вважає, що проблема інтеграції в загальній освіті може розглядатись з позицій двох суттєвих характеристик освіти, підкреслює бінарність підходів до її вивчення. Перша позиція дає підстави говорити про інтеграцію в науці як фундаментальну основу зміни змісту освіти, забезпечення її цілісності. Переважання інтеграції чи диференціації в розвитку науки має історико-гносеологічні та соціально-економічні витоки. Первинна філософська інтеграція знань про світ замінилася на первинну диференціацію: виокремилися науки про природу, суспільство, про душу та тіло. На основі накопичених знань стала можливою вторинна інтеграція, філософське осмислення світу, що, відповідно, зумовило вторинну диференціацію - створення нових наук із новими предметами пізнання. XX століттю притаманні глобальні масштаби диференціації й інтеграції наукових знань, в тому числі й у галузі освіти. Виникнення у педагогіці поняття «інтеграція» стало наслідком тривалого розвитку інтеграційних процесів в освіті і, зокрема, в освіті спеціальній.
Наукові висновки українських та зарубіжних учених (Г. Бут, Д. Деплер, В. Засенко, Д. Лупарт, Т. Лореман, А.Колупаєва та ін.) свідчать, що інтеграція виступає противагою сегрегації й позначає перехідний поступ до інклюзії - як інноваційної освітньої системи. Так, зокрема, А.Колупаєва, Ю.Найда, Н.Софій, Т.Бут та ін вважають, що при усуненні перешкод при здобутті освіти правомірно розглядати інтеграцію й інклюзію як два етапи одного процесу, коли спочатку забезпечується присутність, а пізніше - повне залучення до освітньої системи. Дослідники наголошують на тому, що інтеграція й інклюзія термінологічно ідентичні «доступу» та «участі»: «У першу чергу ми повинні зробити систему достатньо гнучкою, аби вона могла відповідати різним запитам людей. Однак, якщо ми розуміємо інклюзію як трансформацію, ми повинні докорінним чином змінити наше ставлення до різноманіття людської спільноти, яка є в освітній системі. Це різноманіття варто розглядати не як джерело труднощів, а, навпаки, як певний атрибут реальності, який варто приймати і, більше того, цінувати. За такого підходу ми відкидаємо сталий погляд на норму як дещо гомогенне та стабільне. Ми бачимо норму в розмаїтті. Існування різних категорій учнів, кожна з яких має свої освітні потреби, визначається як фундаментальний факт, на якому базується вся педагогіка».