Сторінка
16

Сучасні європейські та світові тенденції розвитку вищої освіти

Міжнародні стандарти в галузі прав людини ґрунтуються на ідеї участі кожної особи в суспільному житті на засадах рівності й без дискримінації (ООН,1993). Поширення в Україні процесу інклюзивного навчання дітей з обмеженими можливостями фізичного та/або психічного здоров’я є не лише відображенням часу, але й представляє собою ще один крок до забезпечення повної реалізації прав дітей з особливими потребами на якісну освіту

Рис. 5

Розглядаючи ідею інклюзивної освіти в ракурсі життєвої необхідності, потреби, науковці оцінюють її як шлях від повноцінного навчання до суб’єктної професійної діяльності, яка забезпечує інтегрування в суспільство. Інклюзивна освіта дає змогу відчути дітям з порушеннями психофізичного розвитку свою повноцінність, гідність, адаптуватися до взаємодії з однолітками і дорослими, навчитися жити в колективі і одночасно виховує у здорових людей людяність, чуйність, готовність прийти на допомогу. Результат формування особистісного «Я» дитини-інваліда ‒ це внутрішня диференціація, уникнення депривації, відчуття ізольованості, безпорадності. Інклюзивна освіта як сучасна інноваційна тенденція нині широко обговорюється в наукових колах, педагогічною та громадською спільнотами. Прихильники спільного навчання вирізняють такі позитивні сторони інклюзивних процесів:

стимулюючий вплив більш здібних однолітків;

можливість у ширшому діапазоні ознайомлюватися із життям;

розвиток навичок спілкування та нестандартного мислення (як у дітей з особливостями психофізичного розвитку, так і в їхніх здорових однолітків);

можливість виявлення гуманності, співчуття, милосердя, терпимості у реальних життєвих ситуаціях, що є ефективним засобом морального виховання.

Рис. 6

Учені відзначають виховну цінність інклюзивної освіти не тільки для хворих дітей, але й подолання в здорових, успішних страху перед можливою інвалідністю. Людина в інвалідному візочку перестає бути чимось незвичним, поступово, у процесі навчання, стираються грані особливого ставлення між дитиною-інвалідом і здоровою дитиною.

Суспільство зобов’язане дати можливість кожній дитині, незалежно від її потреб та інших обставин, повністю реалізувати свій потенціал, приносити користь суспільству і стати повноцінним його членом. Водночас, наше сьогодення ‒ це зміна ціннісних орієнтацій в освіті, визначення розмаїття кожної дитини, обумовлене зміною освітньої парадигми на гуманістичну «освіта для всіх, школа для всіх».

Концепція інклюзивної освіти відображає одну з головних демократичних ідей – усі діти є цінними й активними членами суспільства. Навчання в інклюзивних навчальних закладах є корисним, як для дітей з особливими освітніми потребами, так і для дітей з нормальним рівнем розвитку, членів суспільства в цілому. Інклюзивна освіта передбачає створення освітнього середовища, яке б відповідало потребам і можливостям кожної дитини, незалежно від особливостей її психофізичного розвитку.

Інклюзія є соціальною концепцією, яка передбачає розуміння мети – гуманізація суспільних відносин і прийняття прав осіб з обмеженими можливостями на якісну та доступну освіту. Інклюзія в освіті – це ступінь інклюзії в суспільстві, одна з гуманітарних ідей його розвитку.Перед нашим суспільством стоїть гостра проблема залучення наших співгромадян, що мають деякі особливості фізичного розвитку в соціум, проблема їх активної адаптації, соціалізації та розвитку в рамках суспільства і на благо суспільства.

Одним з варіантів вирішення цієї проблеми є розвиток в Україні інклюзивної освіти, націленої на:

залучення дітей з обмеженими можливостями в освітній процес;

соціалізація дітей-інвалідів у сучасному суспільстві;

створення активної поведінкової установки у дітей-інвалідів на впевнене позиціонування себе в сучасному суспільстві;

вміння перетворювати свої недоліки в достоїнства;

зміна ставлення сучасного суспільства до людей з обмеженими можливостями через вищевказане залучення дітей з обмеженими можливостями в наше суспільство.

Інтеграція українського суспільства в світове співтовариство переконливо доводить ефективність вирішення багатьох соціальних проблем засобами соціальної роботи, у якій знаходять відображення всі контекстуальні зміни, що відбуваються в державі, його культурі. Усе це значно підвищує роль підготовки кадрів та визначає значення соціальної освіти як творчого і стабілізуючого потенціалу розвитку соціальної держави.

Рис. 7

Професійна підготовка соціальних працівників як частина вітчизняної освітньої системи викликає інтерес учених і фахівців: у науці були визначені загальні принципи професійної діяльності соціальних працівників (В. Бочарова, С. Григор'єв, Л. Гуслякова, В. Сластенін, Є. Холостова, Н. Шмельова), досліджено особливості професійного становлення соціального працівника (О. Ляшенко, Є. Холостова), розроблені методики діагностики та професійного відбору за спеціальністю «Соціальна робота» (В. Келасьев, І. Яковлєва), розглянуто окремі аспекти процесу професійної підготовки фахівців з соціальної роботи (І. Зайнишев, П. Злобін, Ю. Кудрявцев, Л. Синцова, Л. Топчій і ін.).

Специфіка соціальної роботи як професії типу «людина - людина», передбачає наявність певних особистісних і професійних якостей у фахівця цього профілю, що як найкраще підходить до спрямованості на вирішення особистих проблем, знання їх «зсередини», людини з обмеженими можливостями, оскільки «найважливішою умовою ефективності соціальної роботи є дотримання особистісно-гуманістичної ангажованості її змісту, цілей і засобів».

Унікальність соціальної роботи в тому, що вона як внутрішньо інтегративна фахова діяльність може вирішувати проблему інклюзивної вищої освіти людей з особливими потребами, у той же час навчає таких людей професійному вирішенню проблем власних і тих, хто цього потребує, допомагає поступово стати суб’єктом діяльності, сформувати соціально-професійну суб’єктність, жити, прагнучи до успіху, а не спрямовувати свої зусилля на уникнення невдач.

Міжнародне та українське законодавство про використання інформаційно-комунікаційних технологій у процесі соціалізації та реабілітації інвалідів

Аналіз нормативно-правової бази необхідно розпочати з констатації фундаментальних положень міжнародного правового стандарту, який проголошує права кожної особи на повний перелік особистих, політичних, економічних, соціальних, культурних, громадянських прав та свобод.

У преамбулі Загальної декларації прав людини, яка прийнята та проголошена в резолюції 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 року, акцентується увага на визнанні гідності, невід’ємності рівних прав, свобод та справедливості по відношенню до всіх членів людської сім’ї. У статті 1 говориться, що «всі люди народжуються … рівними у своїй гідності та правах», а у статті 2 підкреслюється обов’язкове право кожної людини «без якої б не було на те відмінності» на володіння всім спектром прав і свобод, проголошених у Декларації, що безсумнівно, стосується й осіб з обмеженими функціональними можливостями.