Сторінка
2
За твердженням А. Гусейнова, давньогрецька етика дала практично весь набір моральних ціннісних орієнтацій або моделей поведінки людей у суспільстві:
1) Демокріт і Арістотель закликали до забезпечення щастя людей як вищої цінності;
2) Аристипп культивував гедонізм (чуттєві насолоди);
3) Антисфен і Діоген вимагали звести потреби людини до природної першооснови (аскетизму);
4) Сократ ототожнював чесноти і знання;
5) Фрасимах та інші молодші софісти абсолютизували місце і роль індивідуальних інтересів, свавілля особистості (волюнтаризм);
6) Платон орієнтував на споглядально-духовну діяльність, а його послідовники – неоплатоники – вимагали морально-очисного аскетизму і т. д.
Серед античних мислителів, що міркували про цінності, особливе місце належить Демокріту. Він гаряче взяв участь у суперечці про гідність людини –про те, що пізніше було названо цінностями, тобто про те, що для людини найбільш важливо, як, в ім'я чого людина повинна жити. Його, як і мудреців-попередників, хвилювали питання, які й сьогодні залишаються актуальними: чи існують принципи, які можна назвати найвищими моральними підставами життя? А якщо існують, то в чому вони полягають?
Демокріт описує моральний досвід, «виявляє його специфічну структуру, яка постає як відношення між основною метою діяльності і конкретними нормами, якостями і вчинками, які до неї ведуть».
Основною метою людського життя, а одночасно і основним рушійним її мотивом є, з точки зору Демокріта, хороший настрій, добробут, або евтюмія (вперше зустрічається у Демокріта і означає буквально «благодушність»). Цей стан, за свідченням Діогена Лаертського, позначається їм ще як «безтурботність», «гармонія», «врівноваженість», «тиша», «незворушність», «благий стан» і «незнання страху». « метою є благий стан духу. Він не тотожний насолоді, як, перекручено зрозумівши, сприйняли деякі. Це такий стан, при якому душа перебуває в спокої і рівновазі, не схвильована ніякими страхами, забобонами або іншими переживаннями». Демокріт говорить, що той, хто прагне до благого стану духу, не повинен надмірно займатися ні приватними, ні суспільними справами, а в своїй діяльності не брати на себе нічого понад своїх сил. Бо навантаження, відповідне мірі сил, безпечніше того, що перевищує її.
В центрі етики філософа стоїть індивід. Діяльність реального індивіда, спрямована на задоволення своїх потреб, приходить, однак, в суперечність з існуючими в суспільстві загальноприйнятими зразками поведінки. Саме цей факт фіксує Демокріт, коли він говорить про складність світу потягів, про перехід задоволень в страждання, про зіткнення різних задоволень і т.д. Називаючи тілесні задоволення тваринними, застерігаючи від суперництва, яке має наслідком ворожнечу і заздрість, закликаючи до помірності, кажучи, що слово мудрості важливіше золота, Демокріт по суті показує, як безпосередні бажання індивіда наштовхуються на зовнішні ціннісні зразки, зустрічають обмеження з боку інших людей, суспільства. Він опиняється перед необхідністю стримати свої пристрасті під впливом прийнятих за зразки уявлень .
На думку Демокріта, «прекрасне досягається шляхом вивчення і ціною великих зусиль, погане ж засвоюється само собою». Тобто поганими є всі безпосередні, спонтанні прояви особистості, а ті цінності, задля засвоєння яких індивід повинен проявити самообмеження і докласти великих зусиль, є прекрасними. «Психічною інстанцією, яка виконує цю функцію самообмеження, самоприборкання, є розум. Розум репрезентує в особистості громадську волю, встановлюючи кордони розсудливості. Він здатний і покликаний охопити благо в його загальнозначущому змісті на відміну від почуттів, які мають справу з благом в суто індивідуальному прояві».
Щастя, за Демокрітом, в хорошому настрої, в гармонії, симетрії, незворушності, в безстрашності душі. Всі ці устремління душі та якості об'єднуються Демокрітом в понятті про вище благо. Філософ вважає, що досягти такого стану нелегко і говорить про боротьбу душі і тіла: «Тіло звинувачує душу в тому, що вона неналежним чином виснажує і терзає його і захоплює без необхідності на дії; тіло прагне до невеликого і того, що легко досягається, і душа, куштуючи це разом з ним, щаслива; душа ж прагне до великого, важко досяжного, що до того ж анітрохи не корисно природі і тягне за собою небезпеку».
Не погоджуючись з софістами в тому, що ніяких стійких цінностей немає, Демокріт особливе значення надає таким цінностям, як справедливість, чесність, істина. Люди зазвичай знають, що такі цінності існують, і можуть до них прагнути. «Повинно перешкоджати, – говорить філософ, – скоєнню несправедливого вчинку. Якщо ж ми цього не в змозі зробити, то, принаймні, ми повинні не сприяти несправедливому вчинку». Розвиваючи і поглиблюючи думку, він стверджує: «Не зі страху, але з почуття обов'язку потрібно утримуватися від поганих вчинків». Згідно Демокріту, «той, хто здійснює несправедливість нещасніше несправедливо страждаючого» .
Ще одним мислителем давнини, який розмірковував про природу цінностей, був Сократ. Всі практичні та інтелектуальні зусилля Сократа були присвячені пошуку відповіді на питання, які переконання є найкращими, яке життя – найбільш гідним. Сократ ставить питання: Які ж бувають у нас блага зі всього сущого? Будь-хто скаже нам, що бути багатим – це благо… Сюди ж відносяться здоров'я, краса і інші прекрасні тілесні досконалості… Родовитість, влада і почесті у себе на батьківщині – це блага. Що ж, – запитує Сократ, – залишається нам з благ? І відповідає: бути розсудливим, справедливим і мужнім. Благо, до якого має прагнути людина, за вченням Сократа, є корисним; а корисне – те, що служить досягненню мети. Тому немає абсолютного блага, а є тільки благо відносне, – корисне до того, для чого воно корисно. Таким чином, що для одного корисно, для іншого може бути шкідливо. Вища мета, до якої людина повинна прагнути, є щастя життя. Отже, благо є те, що корисно для досягнення цієї вищої мети, щастя життя, і вище благо є щастя життя. Але це щастя полягає не в зовнішніх благах, а в таких благах, які людина набуває собі працею, діяльністю. Тілесне здоров'я становить також частку щастя, тому що без нього не може бути духовного здоров'я. Чим менше людина залежить від зовнішніх предметів, тим більше вона подібна до божества.
Для досягнення благ, на які опирається щастя, ми повинні прикрашати душу чеснотою, за допомогою якої ми можемо засвоїти собі блага, що доставляють щастя. Щоб уявити ясніше образ чесноти, древні філософи ділили чесноту на чотири головні частини (основні чесноти): мудрість, хоробрість, справедливість, поміркованість (або самовладання).
Сократ приймав тільки три основних чесноти:
• стриманість (вміння приборкувати пристрасті);
• справедливість (внутрішнє знання того, як дотримуватися людських і божественних законів);
• мужність (вміння долати небезпеки);
Всі ці чесноти людина може придбати шляхом пізнання себе і світу.
Всі люди прагнуть до задоволень, це – безпосередня істина. Сократ стверджує: «Благо – не що інше, як задоволення, і зло – не що інше, як страждання». Якщо врахувати, що поняття «благо» і «зло» позначають позитивні та негативні цілі діяльності, то ми тим самим отримуємо строгий закон людської поведінки, а разом з ним і критерій його оцінки: прагнути до задоволень і уникати страждань.