Сторінка
3
· Школи ФЗУ орієнтувалися на підготовку робітника – універсала, в результаті не могли задовольнити нові потреби промислових підприємств та мали потребу в корінній перебудові.
Таким чином, проведений аналіз літературних джерел та архівних документів свідчить про те, що даний час можливо схарактеризувати як еволюційний і продуктивний, оскільки в основу професійних закладів ФЗУ та шкіл типу ФЗУ було покладено поєднання загальної та професійної освіти, також були визначені зміст та форми організації виробничого навчання, зокрема і виробничої практики, однак педагоги та науковці не зупинялися на досягнутому і продовжували послідовний постійний пошук шляхів удосконалення, спрямованих на підготовку висококваліфікованих спеціалістів.
Для розвитку професійно-технічної освіти, як зазначалось вище, було характерним заснування та впровадження системи – державних трудових резервів. Як свідчить аналіз багатьох історико-літературних джерел 2.10.1940 року у відповідності до Наказу Президіуму Верховної Ради СРСР були організовані ремісничі, залізничні училища (на основі чотирьохкласної та семикласної освіти), а також школи фабрично-заводського навчання (ФЗН) (на основі семикласної освіти). Було чітко зазначено те, що державні трудові резерви потрапляли під безпосередній контроль Ради Народних Комісарів СРСР і не могли використовуватися без його дозволу наркоматами та підприємствами. Організація такої системи професійної освіти було необхідно для того, щоб забезпечити потреби швидко зростаючого на той час виробництва. Функції даної системи полягали у забезпеченні планомірного, систематичного та безперервного навчання робітників з наступним працевлаштуванням.
На долю існування системи трудових резервів припали тяготи війни, що відбилися на організації процесу навчання, а саме – скорочення теоретичного навчання (у вигляді виробничого інструктажу) і виробничого навчання, яке часто обмежувалося оволодінням однією, або декількома операціями на обладнанні. Але як справедливо підкреслював М.Ф. Пузанов – це було зумовлено тим, що виробнича практика на той час була підлегла виконанню конкретних військово-господарчих завдань на виробництві. Тобто, основне навчання і одночасно виробнича праця проходили одразу на підприємствах, що було необхідно для швидкої та раціональної професійної підготовки робочих, у наслідку важких реалій того часу.
Аналіз періодичної преси показує, що увага акцентувалась на тому, що училища та школи трудових резервів багато зробили у плані розширення та укріплення матеріально-технічної бази та удосконалювання навчальних процесів. Однак темпи розвитку системи трудових резервів виявилися більш повільними у зрівняння з темпами розвитку промисловості, тому виникла необхідність у реформуванні освіти.
- Перший етап: 1958-1965 рр. – етап пошуків шляхів розвитку профтехосвіти характеризувався впровадженням професійно-технічних училищ для молоді. Даний етап характеризувався створенням міських та сільських професійно-технічних училищ на базі 8-річної школи з тривалістю навчання від одного до трьох років, прикріпленням професійно-технічних навчальних закладів до підприємств (1961р).
- Другий етап 1966-1987рр - етап інтенсивного розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю відповідно до вимог науково-технічної революції, на підставі зближення професійно-технічної та загальної середньої освіти. Даний етап характеризувався організацією середніх професійно-технічних закладів та перетворенням їх у канал отримання учнями як середньої, так і професійної освіти, а також їх послідовним розвитком та удосконаленням (1969-1984рр), переведенням всіх закладів профтехосвіти до статусу середніх професійно-технічних училищ (1984-1987рр); розробкою нових методик навчання, технічних засобів навчання, випуском значної кількості підручників, навчальних посібників.
- Третій етап - етап 1988-1995 рр. – етап виникнення ускладнень в професійно-технічних навчальних закладах швейного профілю. Цей етап ознаменувався пошуком нових форм устрою профтехосвіти, скороченням значної кількості навчальних закладів та створенням різних їх типів, здійсненням роботи з спеціалізації навчальних закладів, проведенням ними самостійної господарчої діяльності.
- Четвертий етап – етап 1996 – 2008рр – етап адаптації професійно-технічних навчальних закладів до нових соціально-економічних умов існування, якому притаманно впровадження ступеневої освіти; державних стандартів професійно-технічної освіти, підготовкою кваліфікованих робітників з нових напрямків інтегрованих професій; переорієнтуванням професійно-технічної освіти на нові пріоритети господарчої діяльності держави під впливом політичних та економічних змін у суспільстві, з урахуванням потреб власників підприємств, а отже, й замовників кадрів.
Розглядаючи більш детальніше історичний досвід розвитку профтехосвіти стає можливим відзначити, що з одного боку, спостерігалася тенденція ретельного розвитку системи професійної освіти, з іншого – вона явно поступалася за темпом розвитку промисловості.
Наприкінці 50-х – на початку 60-х років швейна промисловість України була досить розвинута. Було багато побудовано та реконструйовано швейних підприємств, на яких значна увага приділялась підвищенню технічного рівня, удосконаленню організації виробництва та праці. Швейна промисловість України на той час вже являла собою технічно оснащену галузь. Було багато побудовано та реконструйовано швейних підприємств. В 1958 – 1963 рр. в місцях Переяслав-– Хмельницькому, Кіровограді, Артемовську, Миколаєву, Дрогобичі були побудовані перші крупні швейні фабрики на 2,5–3 тис. працюючих. Більш 50 підприємств реконструюванні на основі комплексної механізації виробництва. Наприклад, це Самборська, Рівненська, Золочівська, Львівська №1, Волинська, Луцька, Тернопільська, Городянська, Ковельська та Чортківська фабрики, закінчувалось будівництво Дрогобицької фабрики.
При цьому на швейних підприємствах значна увага приділялась технічному оснащенню, тобто проведена повна заміна застарілого малопродуктивного обладнання швидкохідними універсальними і спеціальними машинами, що дозволило різко підвисити продуктивність праці та якість продукції, а також розширити асортимент виробів. Важливу роль у розвитку швейної промисловості України за ці роки грало подальше удосконалення організації виробництва, приклад чого являв собою конвеєр. Ефективність використання конвеєру з’ясовує швидкий темп конвеєризації потоків. Так до початку 1959 року – 234 потоків, а на 1961 рік – 304 потоків.
В 1958–1960 рр. були побудовані потужні багато фасонні секційні потоки на Львівських №1 та №2, Дрогобицької, Ковельської та Тернопільської фабриках, які дають можливість при одночасному пошиттю 10 фасонів жіночого демісезонного пальто досягнути найменшої витрати часу на обробку – 4 часу (до впровадження секційного потоку було – 6,96 часу).
У результаті здійснених заходів, збільшилась питома вага механізованих робіт приблизно на 50-60%. 24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон ''про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР'', що представлено у табл. 1.1, додаток А.1. "Основним завданням професійно-технічної освіти, зазначалося в статті 12, - є планомірна і організована підготовка для всіх галузей народного господарства культурних і технічно освічених кваліфікованих робітників, формування в учнівської молоді відповідального ставлення до праці". На основі цього закону були створені нові типи професійно-технічних навчальних закладів - денні та вечірні міські професійно-технічні училища з терміном навчання від одного до трьох років і сільські професійно - технічні училища з терміном навчання один-два роки. Важливим чинником підвищення якості навчання кваліфікованих робітників було встановлення тісних зв'язків між системою загального і професійно-технічної освіти та профтехучилищ на базу школи-восьмирічки, яка стала на основі закону основним типом радянської неповної середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи.