Сторінка
1

Мовна політика України на сучасному етапі

Проведення такого масштабного заходу гостро необхідне саме сьогодні. На виборах Президента, вперше за всю новітню історію України пере могли національно-демократичні сили. І саме на них покладалися надії всіх патріотів України щодо виведення на належний рівень державної мови, проведення чіткої, послідовної, ефективної мовної політики. На жаль, поки що помітних змін не сталося. Маємо позитивну динаміку лише в теле- та радіомовленні. Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення взялася контролювати дотримання мовлення державною мовою. Та знову ж знайшли шпарину ті, хто вперто ігнорує українську мову. Вони тепер, замість повноцінного перекладу нескінченних російськомовних серіалів користуються україномовними титрами. Але ж українці не глухі! Прикро, але російськомовне середовище продовжує насаджуватися. Загрозливим також убачаю і зменшення коштів у проекті Держбюджету на розвиток української мови з ЗО млн. у 2005 році до 4 млн. на наступний рік. І тому наш Конгрес повинен привернути увагу керівництва держави до існуючих мовних проблем. Послати чіткий месідж владі у цьому питанні.

Порив консолідації суспільства восени минулого року під час Помаранчевої революції, що давав підстави заявляти про потужні процеси творення українського народу як політичної нації, не був використаний на зміцнення позицій державної мови як станового хребта нації. І тут уже не так важливо, що стало причиною – чи не вистачило усвідомлення важливості цього питання, чи забракло політичної волі. Важливо те, що зберігається статус-кво у мовній ситуації, а це знову й знов ставатиме підґрунтям для спекуляцій.

Вже стало традиційним, що кожної виборчої кампанії піднімається мовне питання. А точніше кажучи – російськомовне, бо питання мов інших національних меншин, навіть тих, що потребують захисту і підтримки, практично не звучить. Відтак стає зрозумілим, що порушується ця проблема лише з однією метою – зібрати електоральний врожай, адже російська національна меншина в Україні найчисельніша. Більше того, на виборах такі питання не вирішуються. Заду ривши голови громадянам та налякавши їх "по вальною українізацією", політики, які вболівали на виборах за врегулювання мовного питання, частіше всього забувають про свої обіцянки, ховаючи "мовну карту" в рукав.

Ось і знову, на порозі чергової виборчої кампанії, почастішали заяви про необхідність надати російській мові статус офіційної, розширити сферу її застосування тощо. І все було б нічого, якби обговорення цього питання йшло у конструктивному руслі. Але ж відбувається його не прихована політизація. Роздуваються наявні у цій сфері протиріччя і створюються нові. Все це негативно впливає на процеси консолідації українського народу, розколюючи його за мовною ознакою, підживлює проблему регіональної розрізненості. І найголовніше – підриває безпеку держави. Жодне із соціологічних досліджень не показувало, що громадяни нашої держави ставлять мовне питання на перше місце. Україна демонструє чи не найбільшу серед інших країн толерантність у мовних питаннях. Але є сили, які не зацікавлені у стабільності ситуації в державі і штучно актуалізують їх, розігруючи мовну карту. Цьому потрібно покласти край, адже лише об'єднаний народ може побудувати міцну й заможну державу.

Перш за все, потрібно дати відповідь на питання, що ж утворює ґрунт для спекуляцій навколо цієї теми?

Відповідь на це питання буде однозначною: відсутність цілісної державної мовної політики. Особливо це виявляється у площині правового врегулювання мовних питань та організації виконання комплексу заходів у цій сфері.

Я хочу ще раз – для тих хто легковажить проблемами мовної політики – наголосити на істинах, які повинні бути не аргументом, а аксіомою у розумінні важливості статусу державної мови. Без мови немає нації, без нації немає держави – це азбучна істина. Мові належить головна об'єднавча роль у процесах виникнення етносу, нації, держави. "Мова – залізний обруч, мова згуртовує народ воєдино", – так сказав ще 1820 року фінський письменник Яакко Штейні.

Вороги й поневолювачі українського народу добре розуміли, що втрата рідної мови веде до упокорення, безликості, зрештою – до зникнення нації. І тому українська мова методично й жорстоко знищувалася імперськими й комуністичними циркулярами, наказами, розпорядження ми, яких за 300 років було видано кілька сотень.

Здобувши незалежну Україну, ми отримали історичне право – відродити рідну мову і підняти її до рівня, гідного народу, який дав світу таких геніїв, як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко.

Мова належить до атрибутів держави, тобто є одним із визначальних чинників державності народу з кордонами, територією, армією, податками. А тому питання становища державної мови – це такі ж питання національної безпеки держави, як проблеми прозорості наших східних кордонів, реформування Збройних сил, територіальна цілісність. Коли зазіхають на нашу територію (на приклад недавні події навколо острова Тузла), органи влади, може, не так рішуче, як нам би хотілось, та все ж реагують. А коли зазіхають на мовний суверенітет, належна реакція відсутня.

"Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави", – сказав член Французької академії Жан Дютур після ухвалення парламентом Франції 11 липня 1994 р. закону про охорону французької мови. Наша влада повинна так само розуміти важливість української мови у справі збереження та розвитку Української держави і діяти на її користь, як це відбувається в усіх цивілізованих країнах.

За майже чотирнадцять років незалежності влада України (я зумисне не вживаю термін українська влада, бо влада, яку ми мали впродовж цього часу не була українською у повному розумінні цього слова) так і не навчилася захищати мовний простір своєї країни. Як наслідок, ми маємо слабку й нестійку у мовному вимірі державу. Якщо характеризувати кількома словами, то державна мова в Україні залишається сиротою. Державна мова стала об'єктом нещадного витіснення і руйнівних впливів через ЗМІ, естраду, книговидання. Українська мова в незалежній Україні стала предметом не державної опіки, а найбрудніших політичних спекуляцій та політичних торгів, про що свідчать усі, без винятку, парламентські та президентські кампанії. З цього приводу варто акцентувати на тому, що проста констатація фактів підважує усі спроби експлуатувати мовне питання в інтересах антиукраїнських внутрішніх і зовнішніх сил. Оперування самими лише статистичними даними (про кількість шкіл, вищих навчальних закладів, театрів, бібліотек, періодичних видань, ЗМІ російською та іншими мовами в Україні), які неодноразово публікувалися і озвучувалися, приводить до спростовування всіх цих інсинуацій.