Сторінка
3

«Народ без ідеї, що храм без бога». Національна ідея як українознавча проблема

У 1995 р. тодішній президент Л.Кучма заявив, що в Україні національна ідея не спрацювала, чим самим образив як саму ідею, так і український народ. Як зазначила І.Кресіна, це засвідчило, що «лідер» нації так і не відійшов від ідеології колишнього партноменклатурника. Річ у тому, що національна ідея була невигідна для тої політичної еліти, яка сформувалася навколо нього і не відстоювала українські інтереси, намагаючись за будь-яку ціну утриматись при владі. Насправді національна ідея спрацювала ще в 1991 р., коли український народ на референдумі підтвердив Акт проголошення державної незалежності України [ 10 , 102].

Треті некоректно трактують її як шкідливо-націоналістичну і лякають жупелом націоналізму, навішуючи йому, за інерцією радянських критиків буржуазної ідеології, тавро антигуманного світогляду. У зв'язку з цим варто апелювати до думки одного з духовних симпатиків українського націоналізму, відомого громадсько-політичного діяча і публіциста І.Багряного. Наголошуючи, що національна ідея не обов'язково мусить бути націоналістичною, тобто виразником ідей лише організованого націоналізму, зокрема інтегрального, він риторично запитував: хто візьметься довести, що звичайні колгоспники і робітники, які билися у загонах червоних партизан або як червоноармійці, рятуючи українську націю від фашистської загрози, були ворогами української національної ідеї? Інша справа, що більшовики прагнули використати їх національні почуття у своїх геополітичних та ідеологічних цілях. Водночас І.Багряний застерігав прихильників різних форм українського руху від взаємопоборювання, що завжди було на руку ворогам України [ 11, 57-58,64-65]. На жаль, досвід минулого, повчальні уроки історії здебільшого не беруться до уваги національно-демократичними силами як головними носіями національної ідеї. Частина з них продовжує конфліктувати поміж собою, чубиться за посади навіть у такі відповідальні моменти, коли Україні загрожує небезпека тоталітарного реваншу, коли формується законодавча та виконавча влада, вирішується її майбутнє, гальмуються євроінтеграційні процеси.

Ряд дослідників виокремлює радикально-націоналістичну концепцію української ідеї, пов'язуючи її з іменами М.Міхновського, Д.Донцова, ідеологами Організації українських націоналістів, героїкою Української повстанської армії, діяльністю сучасних націоналістичних об’єднань. Можна погодитися з думкою І.Кресіної про те, що виділення цієї концепції правомірне, оскільки зумовлене наявністю в історії українського національно-визвольного руху радикально-націоналістичного крила та його сучасних послідовників [12, 342-362]. Змістовним стрижнем цього руху були й залишаються виборювання повної самостійності України, побудова національної держави, захист інтересів нації, формування національної свідомості. При цьому авторка не погоджується з тезою О.Забужко про зрощення національної ідеї на сучасному етапі з націоналізмом [13,32]. Раціональним у цьому зв'язку видається нам погляд П.Кононенка на співвідношення та взаємообумовленість нації, національної ідеї і націоналізму, національного і націоналістичного. На його думку, націоналізм виступає не тільки як духовний рушій нації, але й як «наука про націю та національну ідею, що органічно контамінує теорію й практику, аналіз, синтез і передбачення (аж до пророцтва), мету й волю до її здійснення» [ 1, 348]. Учений продовжує розвивати думку, викладену в підручнику «Українознавство» (1996 р.) про те, що характер націоналізму, притаманного всім націям, залежить від формотворчих чинників, методологічних засад та його призначення, а тому виділяє такі його типи, як: демократично-ліберальний, інтегральний і реформаторський [1, 21]. До цього варто додати, що націоналізм сформувався у процесі етногенезу як патріотичний рух, який проголосив націю найвищою цінністю, а своїм гаслом взяв захист і боротьбу за волю нації та її право на власну державу. Це гасло прийняте як один із принципів Організації Об'єднаних Націй, яка задекларувала право кожної нації на вільний розвиток і державне життя. Антиподом націоналізму виступає великодержавний шовінізм, який сповідує зверхність і панівне становище однієї нації стосовно інших, принижує, прагне поневолити й асимілювати їх, маскуючись асиміляційними гаслами інтернаціоналізму або космополітизму.

Найвищий смисл національної ідеї українців – здобуття державної незалежності та суверенітету України – був і залишається непохитним. П.Кононенко переконливо доводить, що «коли б в Україні було просто «населення», а не нація, і не жила українська національна ідея, – Україну за час СРСР було б повністю асимільовано, русифіковано, розстріляно і поховано» [1,249]. Україна й українці вижили тому, що мали могутню духовну зброю боротьби і не скорилися, хоч і зазнали катастрофічних втрат у ході репресій, депортацій, голодоморів, нав'язаних воєн. Ця боротьба триває, змінюються лише її форми і зміст, вивищуються нові ідеали й цілі, по-новому вибудовуються пріоритети. Минуле п'ятнадцятиріччя, Помаранчева революція і шалений спротив її ідеалам переконливо засвідчили, що проголошення Акту незалежності заклало лише стартовий фундамент тієї величної споруди, повноправної самостійної Української держави, яку доведеться будувати, зміцнювати, утверджувати і боронити в глобалізованому світі ще не одному поколінню українців.

З погляду українознавства, важливими є з'ясування та аргументація функцій національної ідеї, тобто тієї ролі, яка на неї покладається історією. Як справедливо зазначає М.Ожеван, національна ідея має ряд суспільно-мобілізуючих функцій. Вона покликана чітко визначити: а) місце української нації в глобальному просторі та часі, тобто бути її хронотопом; б) науково узасадничити більш-менш спільні погляди на витоки нації та основні віхи її історії, тобто стати її ідентифікатором; в) обґрунтувати загальнонаціональну стратегію розвитку, яка була б близькою, зрозумілою і привабливою для всього суспільства або його переважної більшості на найближчу і більш віддалену перспективу; г) віднайти взаємозв'язані загальнонаціональні цінності та вартості різних соціальних, вікових і етнічних груп, тобто сприяти внутрінаціональному порозумінню і злагоді; д) забезпечити передбачуваність та легітимацію дій влади, її право на керівництво суспільством [14, 51-59]. До сказаного варто додати, що реалізація цих функцій має не тільки внутрішнє, але й зовнішнє (міжнародне) спрямування, оскільки мова йде про міжнародне співробітництво, національну безпеку і захист держави, створення оптимального міжнародного іміджу України. Не слід забувати, що мільйони українців живуть за межами материкової України, на всіх, без винятку, континентах світу, для переважної більшості яких притаманна національна ідея, усвідомлення того, що вони є представниками великого, гордого і винятково працьовитого народу, який відновив свою державу і поступово інтегрується у світове співтовариство.