Сторінка
2

«Народ без ідеї, що храм без бога». Національна ідея як українознавча проблема

Українська національна ідея, витоки якої сягають у часи Київської і Галицько-Волинської держав, у добу боротьби з монголо-татарськими та іншими поневолювачами, в силу конкретно-історичних обставин сформувалася як визвольна, оборонна, демократична, християнська за своїми духовними цінностями, соборницька і державницька за устремліннями. Від колоніального та підімперського минулого в ній залишився протестний дух нескореності, несприйняття будь-якого національного приниження, несправедливості, ущемлення прав і свобод. Вона завжди уособлювала волелюбні мрії і високу духовність українського народу, служила дороговказом для їх реалізації, за своїм вектором була і залишається спрямованою у майбутнє. Важко дати універсальне визначення національної ідеї, оскільки, за словами Р.Кіся, мова йде не тільки про звичайну доктрину, концепцію або вчення, а й про генетико-біологічну та природно-психологічну категорію, про «інстинкт народу, його глибинне стремління до самозбереження і самототожности» [7, 375].

У процесі історичного розвитку кожна нація пізнає і утверджує себе як самодостатня спільнота, визначає власне місце на землі, осмислює свої національні інтереси. Це стосується й української нації, яка з давніх часів, від покоління до покоління усвідомлювала й успадковувала окремішність та самобутність своєї культури, мови, ментальності, характеру, темпераменту, вибудовувала свої орієнтири на майбутнє, які й дістали віддзеркалення в її ідеї. П.Кононенко першим в українознавстві простежив філософське осмислення органічної єдності ідеї і нації у народній та літературній творчості, зокрема у спадщині Тараса Шевченка. За концепцією мислителя, фундаментом та ферментом нації є універсальна сутність національної ідеї [1, 187]. У чому ж ця універсальність національної ідеї ? Насамперед, у тому, що вона пронизує всю історію українського народу на його етнічному просторі від найдавніших часів до сьогодення, є домінантою його свідомості, культури, мови, традицій, національно-духовного, суспільно-політичного і соціально-економічного життя. Говорячи про універсальність національної ідеї, її консолідуючу й об'єднуючу енергетику, вчений звертається до мобілізуючого заклику поета: « .Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю !» і в такий спосіб наголошує, що для української нації проблема консолідації, соборності, цілісності, духовної єдності, монолітності залишається й сьогодні такою ж болючою і гострою, як і в ХІХ ст. Тільки тоді нас роз'єднували мури чужих державних кордонів на пошматованій українській землі і мовний вектор асиміляторської політики імперій, а нині – успадковані від них та їх більшовицьких спадкоємців ідеологічні стереотипи, космополітизм та малоросійство. Якщо націоналізм є формою вияву патріотизму, то малоросійство, за словами Є.Маланюка, – це патологічна хвороба, внутрінаціональне каліцтво, національна капітуляція, що прирікає націю на комплекс меншовартості та неповноцінності. Єдиним запобіжником цієї патології є відмова від малоросійського виміру України, послідовне самоствердження національної ідентичності кожною особою, усвідомлення нею своєї причетності до національної спільноти, її інтересів, тобто в активного носія, втілювача і захисника національної ідеї.

У національній ідеї сфокусований генетичний код нації. Це – спосіб самовираження сенсу її життя, напрям руху, компас реалізації історичної місії. З національною ідеєю пов'язані всі ключові проблеми етногенезу українського народу, його визвольних змагань упродовж багатьох століть, відстоювання соборності, суверенітету і незалежності України, розбудова самостійної, правової і демократичної держави, формування громадянського суспільства. Конкретизуючи в цьому зв'язку сутність національної ідеї, можна приєднатися до думки Л.Токаря про те, що мова йде про пошук адекватних відповідей на виклики часу, вибір шляху, напрямів і засобів розвитку, усвідомлення і визначення специфіки прояву національних інтересів в умовах глобалізації, з'ясування підґрунтя, на якому має творитись і розвиватись духовність народу [8 ,51].

То що ж являє собою національна ідея як предмет українознавчого дослідження? Насамперед, це провідні тенденції і закономірності її формування та функціонування як цілісної системи знань, поглядів, відчуттів, досвіду, в якій втілені найкращі патріотичні традиції попередніх поколінь, цінності й духовні основи буття нації, виражені її самобутність і неповторність, історичне покликання, мета і сенс життя. Національна ідея, за словами А.Свідзинського, це цілий комплекс фундаментальних ідей, пов'язаних з перспективами розбудови нації, який включає ідеали свободи й демократії, утвердження сильної національної соборної Української держави, домінування української нації, її культури, мови, визначення покликання українців у світі.

[ 9, 4]. Іншими словами, національна ідея – це універсальний, доленосний проект історичної місії нації, її найвища мрія, але як будь-яка ідея вона набуває сили лише тоді, коли заволодіває масами, освітлює шлях їхнім діям. Народ, озброєний консолідуючою національною ідеєю, завжди окрилений духом, він безсмертний і непереможний. Водночас необхідно наголосити, що зміст національної ідеї не є чимось застиглим, закостенілим, він постійно збагачується, конкретизується, наповнюється новим розумінням поточних і перспективних цілей, визначенням пріоритетів, засобів і шляхів досягнення поставленої мети. Наповнення національної ідеї новим змістом здійснюють люди, духовні пастирі, науковці та провідники нації, а організацію її втілення в життя покликана брати на себе держава та її інституції, а також політичні та громадські об’єднання, культурні товариства. Розвиваючи думку М.Міхновського про те, що державна самостійність є головною умовою існування нації, В.Липинський обґрунтував органічний зв'язок між нацією і державою, переконливо довів пряму залежність існування нації, її розквіт від національної держави і її політики щодо захисту національних інтересів. Ці думки особливо актуальні в умовах глобалізації сучасного світу, яка веде до культурного уодноманітнення, нівелювання національних особливостей, пригнічення самобутніх народних традицій та звичаїв. Це вимагає державного протекціонізму стосовно національної культури, мови, надання переваг в інформаційному просторі. Звичайно, мова не йде про самоізоляцію українців, штучне відгородження нашої культури від зарубіжної, тим більше українська культура історично формувалася як європейська на порубіжжі західної і східної цивілізацій, виробила своєрідний імунітет самозахисту і пройшла серйозний тест на самозбереження. Однак, утвердження українськості в усіх сферах суспільного життя потребує державної підтримки й адекватної національної політики.

Говорячи про наукове осмисленні цілей і змісту національної ідеї, її особливостей на кожному новому етапі поступу, узагальнення досвіду її реалізації, ще раз підкреслимо виняткову роль у цьому процесі українознавства. Його методологія системного підходу дозволяє, з одного боку, опрацьовувати наукове розуміння національної ідеї, виробляти рекомендації, спрямованні на її втілення в життя, а з іншого – шляхом його вивчення в усіх ланках освіти і культури для дітей, молоді і дорослих, використання засобів масової інформації доносити національну ідею до свідомості кожного українця. Ці завдання набувають актуальності в сучасних умовах, коли вороги української ідеї намагаються у будь-який спосіб скомпрометувати її і підірвати довір’я до неї. Одні заявляють про «недозрілість» українців до національної ідеї і неможливість її вироблення без регіоналізації України або побудови громадянського суспільства, інші некоректно висловлюються, мовляв, національна ідея не спрацювала.