Сторінка
1

Повернення діячів еміграції як чинник піднесення науковості українознавства (середина 1920-х – початок 1930-х рр.)

Українознавство як інтегрована система знань про українців та Україну, отримало легітимні підстави розвитку в ході державотворчих процесів доби Української революції 1917-1920 рр. Незважаючи на затухання національно-визвольних змагань і «експорт» в Україну більшовицького режиму, національно-державне пробудження надало значного імпульсу піднесенню українознавчої науки і в першому десятиріччі радянської влади, яка намагалася використати його у своїх ідеологічних цілях. В умовах так званої «політики українізації» розгорнулися два паралельні процеси – насадження нової світоглядної парадигми в образі марксизму та титанічні намагання національно свідомих науковців розвивати українознавство як потужний засіб збереження національної свідомості українського народу, його ідентичності. Провідником цього другого процесу виступила київська школа М. Грушевського, яка особливо активізувала свою діяльність після його приїзду з еміграції у 1924 р. Невдовзі після нього до УРСР повернулися й інші інтелектуали, зокрема С.Рудницький – видатний український учений-географ, академік ВУАН, підданий сталінським репресіям у 30-х рр

Лідером наукового українознавства в УРСР упродовж десяти років залишався М.Грушевський, навколо якого сформувався потужний українознавчий центр з цілою низкою дослідницьких осередків. Їхній діяльності присвячено чимало досліджень, хоча автори здебільшого обмежуються діяльністю історичних установ під керівництвом М. Грушевського, не виокремлюючи українознавчі дослідження[1].

Як відомо, його було обрано академіком ВУАН ще до приїзду в Україну, а вже в березні 1924 р. він зробив доповідь на спільному зібранні ВУАН та Українського наукового товариства з питань методології українознавчих досліджень і запропонував перевести Український соціологічний інститут з Відня до Києва [2]. Саме в цьому інституті М. Грушевський оприлюднив курс генетичної соціології і прагнув її методи впровадити в українознавство, щоб підняти його до європейського рівня. Основним методологічним орієнтиром стало відтворення цілісності історії людини і суспільства в усіх соціальних вимірах. Питання вивчення українського буття як основного інституту соціальної дійсності вимагало вивчення соціальної структури суспільства. На думку М. Грушевського, варто було досліджувати багатовекторність суспільства у його взаємозв'язку з політичними, економічними, культурними, релігійними, фольклорними, етнографічними, психологічними та іншими чинниками. При цьому особливого значення він надавав дослідженню психології народного життя, її залежності від соціальних явищ. Відстежуючи завдання соціологічних досліджень, М.Грушевський вказував на залежність мислення від соціального процесу: „На місце інтерпретації соціологічних фактів дорогою апріорних висновків з вічних і незмінних принципів людського пізнавання і мислення, –зазначав він, – на чергу стає висвітлення еволюції самого пізнавання і мислення з фактів соціального розвитку дорогою індуктивною: студіями умов соціального життя, трактування інтелектуальних функцій, як соціальних явищ, що можуть висвітлюватися і вияснитися тільки з соціальних таки фактів. Поруч того стають і далеко йдучи постулати дослідження в індивідуалістичній і диференційованій суспільності історичних часів останків старших, колективістичних методів пізнання і оцінки фактів, останків дуже значних і впливових, цілих верств прелогізму” [3]. Ці методи соціологічного обґрунтування історії лягли в основу діяльності історичних установ, очолюваних М. Грушевським, які стали ядром наукового українознавства. І. Колесник підкреслює, що 1920-ті р. – „золота доба” української історичної науки, яка досягла світового рівня, перетворилася на складову національної свідомості та націєтворчого процесу [4,64]. Правничі, економічні складові тільки окреслювали свою методологію, виробляли самостійний шлях розвитку. У цьому полягали певні труднощі створення довершеного інтегрованого знання про Україну та українців. Серед них і відсутність української наукової термінології як юридичної, політичної, так і філософської та ін. І. Лисяк-Рудницький підкреслював, що мало не до революції 1917 р. панувало навіть в „українофільських” колах переконання, що українська мова придатна хіба що для ліричної поезії „або для п’єс з народного побуту, або для брошурок популяризаційного змісту, але не для поважної наукової чи публіцистичної продукції” [5,24]. Зрозуміло, що за короткий період, коли увага зосереджувалася на створенні науково-популярної літератури, це питання залишалося невирішеним. Воно ускладнювалося економічними труднощами, породженими політикою більшовиків, її великодержавницькою і репресивною спрямованістю.

Основними ланками українознавства були історична секція ВУАН та кафедра історії українського народу, які очолював М.Грушевський. Він водночас керував низкою наукових комісій, серед яких були: культурно-історична, української пісенності, археографічна; порайонні комісії: історії Києва і Правобережної України, Лівобережної України, Південної України, Західної України; комісія старої історії України та комісія новітньої історії України, а також тематичні комісії з дослідження нової української історіографії, історії козаччини, історії освіти, бібліографії, історії України. До цих структур відносилась також історико-економічна підсекція та українсько-молдавська комісія.

Новаторський тон українознавчим дослідженням задавала науково-дослідна кафедра історії України, створена в Києві в 1924 р. Вона також зосередилася на вирішенні актуальних проблем, що стояли перед історичним компонентом українознавства. Це зумовило структурний поділ на секції: соціологічного обґрунтування історії та методології ( О. Гермайзе), соціально-економічної і політичної історії (О. Грушевський), історико-культурної з підрозділами матеріальної та духовної культури (керівник М. Грушевський). Варто зазначити, що вперше були виокремлені питання теоретичного і методологічного характеру в самостійну структуру. Кафедра поєднувала науково-дослідну роботу з навчальною, включаючи підготовку аспірантів. Як зазначав О. Оглоблин, головне завдання кафедра вбачала в підготовці нових кадрів українських істориків шляхом теоретичного навчання і долучення до реальних досліджень[6]. Протягом п'яти років існування (1924-1930 рр.) кафедра з участю аспірантів видала три томи „Студій з історії України” та декілька монографій, переважно з української історії ХVІІ-ХІХ століть.

Підвищення наукового рейтингу українознавства, його доказової бази безпосередньо пов'язане з іменем М. Грушевського. Саме він сконцентрував наукові сили на пошук, систематизацію, публікацію нового джерельного матеріалу, опрацювання малодосліджених або й зовсім недосліджених тем, популяризацію знань серед української та європейської громадськості. Характерними ознаками усіх видів діяльності були ґрунтовність, всебічність, охоплення різних пластів українського буття на основі соціологічного підходу, порівняння різних періодів українського історичного процесу, а також взаємозв’язок із новітніми досягненнями європейської науки та відданість ідеї національного відродження.