Сторінка
2

Політико-правові засади утвердження української мови як державної в Україні

Здобуття Україною незалежності та законодавче закріплення за українською мовою статусу державної мови сприяло розширенню сфери її суспільного застосування, але не могло одночасно вирішити проблем її повноцінного функціонування у різних сферах життя. Тобто у суспільстві виокремилися істотні проблеми розвитку української мови, її впливу на перебіг політичних процесів. Вони мають багатоаспектний характер. З одного боку – це формування і визначення пріоритетів мовної політики держави, а з іншого – вплив мовного чинника на розвиток політичного процесу в Україні.

Мовний чинник у суспільстві, особливо у перехідному його періоді відіграє надзвичайно важливу роль. Від того, як побудована державна мовна політика, якими є її цілі та пріоритети, залежить стабільність і цілісність суспільства, його самодостатність, ефективне функціонування і розвиток.

У сучасному українському суспільстві мовний чинник набув особливого політичного значення. Відсутність досконалої законодавчої основи не дає змоги українській мові посісти належне місце у державі, внаслідок чого українське суспільство поділилося на україномовні та російськомовні регіони. В цих умовах зростає попит на політологічні дослідження, які б змогли ґрунтовно проаналізувати дію мовного чинника у трансформаційних процесах в Україні й запропонувати шляхи виходу з мовної кризи.

Розбудова незалежної Української держави вимагає від усього населення підвищення свідомості, культури, освіти. Одним із цих напрямів підвищення національної культури в Україні є розвиток, відновлення, підняття на міжнародний рівень української мови.

Мовна проблема є однією з найскладніших соціальних проблем, що дістає відображення у будь-якій сфері суспільного життя. Це зумовлюється широким спектром політичних і соціокультурних інтересів, і, насамперед, різницею у статусі мов, які використовуються населенням країни.

Очевидним є те, що в Україні українська мова – мова титульної нації – не є повноприсутньою у суспільному житті. Її повсюдно витіснено на периферію ЗМІ, наукового вжитку. “Працездатність” української мови паралізується, тож гальмується її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Відповідно у багатьох сферах життя панує російська культура, звичайно, не в її натуральності, а у специфічній редукованості запозичення.

Відповідно до перепису 2001 р. в Україні проживало 38,5 млн. українців, що становить 77,8% загальної кількості населення держави. Для утвердження державної української мови та розширення сфери її функціонування у суспільстві має бути задіяний комплекс чинників, серед яких основними є:

1) формування і становлення українського державного апарату, всіх його гілок;

2) реальне перетворення освітньо-наукової системи в національно зорієнтовану, в українську за ідеєю, духом, змістом і формою [2].

Вирішення проблеми утвердження української мови як державної можливе лише тоді, коли культурна, економічна, наукова й політична еліта суспільства рішуче перейде на позиції україномовності. А це потребує значних зусиль української інтелігенції, цілеспрямованої державної мовної політики. У нашій країні мовною регламентацією у тій чи іншій мірі охоплено чимало сфер суспільної діяльності. Це й зумовило прийняття у 1989 р. Закону “Про мови в Українській РСР”. Тривалий час цей документ серйозно обговорювався всіма зацікавленими сторонами і був уведений в дію 1січня 1990 р. Закон закріплює соціальний статус української мови як державної. Він став іще одним підтвердженням толерантного, виваженого ставлення в Україні до національних меншин та їх культурних потреб, проте нині він уже неспроможний забезпечити утвердження української мови на всій території України та в усіх сферах суспільного життя.

За цим Законом, усі національні меншини в Україні одержали право на створення шкіл із навчанням рідною мовою (досі таке право мали лише росіяни), на утворення національно-культурних товариств, земляцтв, а також інших форм етнонаціонального життя. Крім цього, у місцях компактного проживання національних меншин їхні мови визнано як офіційні у місцевих органах самоврядування, виконавчих і виробничих структурах.

Національне питання в цілому і мовне зокрема були вирішені у нашій державі з дотриманням усіх вимог міжнародного права. Лише після проголошення незалежності почалися реальні зрушення на шляху повернення української мови до закладів освіти, діловодства, побуту людей.

Держава, з одного боку, зобов’язується забезпечити всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах державного життя, а з іншого – створити необхідні умови для розвитку й використання мов інших національностей в республіці. До приватного, особистого життя громадян держава не втручається. Вибір мови міжособистісного спілкування є невід’ємним правом самих громадян. Громадяни мають право звертатися до державних органів, установ та організацій державною мовою або іншою мовою, прийнятною для сторін [3].

Сам Закон має ряд серйозних прорахунків: від регулювання використання офіційної мови у діяльності державних органів до мови науки, освіти, реклами тощо. Ці прорахунки можна усунути шляхом прийняття нового закону, в якому було б ураховано досвід європейських держав щодо розв’язання аналогічних мовних проблем.