Сторінка
3

Політико-правові засади утвердження української мови як державної в Україні

Офіційне тлумачення зазначених положень Закону про мови дається у ст. 3 Декларації прав національностей України, де зазначається: “У регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення даної місцевості”.

Положення про необхідність володіння державною мовою містяться, зокрема, в законах України “Про Конституційний Суд України”, “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та ін

Згідно зі ст. 4 Закону України “Про друковані засоби масової інформації в Україні” від 16 липня 1992 р., друковані засоби масової інформації видаються в Україні державною мовою, а також іншими мовами. При цьому їхні стиль і лексика мусять відповідати загальновизнаним етично-моральним нормам. Вживання брутальних і лайливих слів не допускається.

Стаття 6 Закону України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р. передбачає, що громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб як українською, так і іншою мовою, прийнятною для сторін. При цьому рішення щодо звернень та відповіді на них оформляються відповідно до законодавства про мови, але можуть бути викладені у перекладі мовою спілкування заявника.

Згідно зі статтями 6 і 7 Закону України “Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 р., держава гарантує всім національним меншинам, зокрема, право користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, створення національних навчальних закладів; держава вживає заходи для підготовки педагогічних та інших національних кадрів через мережу навчальних закладів, а державні органи на основі міждержавних угод сприяють національним меншинам у підготовці спеціалістів у інших країнах.

Водночас у ст. 2 цього Закону читаємо: “Громадяни України всіх національностей зобов’язані дотримуватись Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин” [4].

Стаття 8 роз’яснює, що в роботі державних органів, громадських об’єднань, а також підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина, може використовуватися її мова нарівні з державною українською мовою.

Згідно зі ст. 11 Закону України “Про інформацію”, мова інформації визначається Законом “Про мови в Українській РСР”, іншими законодавчими актами України у цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною [5].

Згідно зі ст. 6 Закону України “Про рекламу”, мова реклами визначається законами України “Про мови в Українській РСР”, “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації”, іншими законодавчими актами України у цій сфері, міжнародними договорами та угодами [6].

У деяких із зазначених правових актів мовне регулювання просто зводиться до відсилок до Закону “Про мови в Українській РСР”, як-от у Законі України “Про інформацію” (1992), інші розширюють поле функціонування закону про мови і дають уявлення про основи для мовної політики сьогодні.

В цілому, характеризуючи законодавство України у мовній сфері, варто визначити головні його риси:

1) відсутність адекватного сучасним реаліям комплексного закону про мови; як наслідок зберігається простір для різночитання, суттєво звужується сегмент формування державної політики;

2) відсутність конкретних механізмів реалізації положень законодавства.

Усе це характеризує мовне законодавство, а відтак і всю мовну політику як нечітку та несистемну.

Важливим кроком на шляху утвердження української мови як державної стало прийняття Конституції України, яка надала їй статусу державної мови (ст. 10). Важливість цієї статті полягає у тому, що вона дає чітку орієнтацію суспільству (організаціям, установам, товариствам тощо) у розв’язанні мовних проблем та напряму мовного будівництва. Частина друга цієї статті розкриває зміст терміна “державна мова” як такої, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя і на всій території України забезпечується державою. Забезпечення функціонування української мови мало б відбуватися законодавчими, економічними (обов’язкове державне фінансування), державно-ідеологічними та іншими засобами.

Отже, аналіз ст. 10 Конституції України дає підстави стверджувати, що вона гарантує забезпечення рівноправних відносин та тісної взаємодії різних етносів, які проживають в Україні, підтримання атмосфери толерантності, довіри й поваги у взаєминах між ними.

Поняття державної мови є складовою ширшого за змістом та обсягом конституційного поняття “конституційний лад”. Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові. Однак за ситуації, яка склалася в Україні, проголосити українську мову державною виявилося недостатнім. Гостро стоїть проблема визначення поняття “державна мова”, законодавчого регулювання її використання.

Посилаючись на викладене вище і беручи за основу частину 1 ст. 10 Конституції України, треба розуміти, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.

Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. визнано, що під положенням Конституції, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, слід розуміти, що ця мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом [7]. Отже, положення Конституції зобов’язують застосовувати українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у діловодстві органів державної влади.