Сторінка
5

Проблема походження українського народу (археологічний пошук)

Аналізуючи історичний розвиток польської мови, Розвадовський розглядає її як одну з небагатьох, що належать до сім'ї слов'янських мов, які своїм походженням сягають праслов'янської епохи. "Польська мова, тобто збір діалектів, що разом творять польську мову, успадковує разом з іншими слов'янськими мовами те, що створили праслов'яни . Процес її виділення почався і тривав століттями, ще в часи спільнослов'янські, коли всі пізніші слов'янські мови існували як більш-менш різні говори і діалекти ." [24, 36]. Ця закономірність стосується кожної із слов'янських мов.

Науково обґрунтовану позицію щодо зародження сьогоднішніх слов'янських мов у праслов'янському мовному середовищі зайняв С.Смаль-Стоцький. Він вважає, що " .українська мова являє собою тільки добуток дальшого розвитку праслов'янської, колись дійсно говореної мови . Переформування її діалекту (говору) на спеціальний український лад, як усі інші слов'янські мови, являють собою перетворення праслов'янської мови (її говорів) на їхній питомий лад . Зафіксовані вже в цій добі діалекти і відтінки розробили опісля поодинокі слов'янські мови. Розвиток північно-староруського і південностароруського вже у своєму праслов'янському зародку пішов іншими шляхами . На перепоні правильному розумінню і поясненню цих явищ стоїть фікція праруської мови" [15, 98 – 110].

Сьогодні існують різні точки зору лінгвістів та археологів на проблеми східнослов'янської мовної і культурної єдності. Одні йдуть від єдності до розподілу на діалектно-культурні групи, що пов'язані із процесами розселення слов'ян, інші вже від самого початку заперечують діалектно-племінну спільність у праслов'янському чи слов'янському середовищі [23, с. 193].

Складність проблеми єдності чи дезінтеграції східнослов'янських племінних утворень в 1 тис. н.е., як їх розуміли різні дослідники, можна проілюструвати й іншими прикладами. Так П.Третьяков вважав, що слов'янську спільність створили ще племена зарубинецької культури на рубежі ер, асимілювавши балтомовне населення Верхнього Подніпров'я, і саме з Верхнього Подніпров'я в середині 1 тис. н.е. вони розселяються на всі сторони світу, в тому числі і на Середнє Подніпров’я, завершуючи відому за Літописом етнокультурну карту [19, 153].

Ф.Філін то приєднується до гіпотези П.Третякова про загальнослов'янську спільність часів зарубинецької культури в II ст. до н.е. – II ст. н.е., то декларує формування загальнослов'янської мови у VIIІ – ІХ ст. на великій території Східної Європи, то говорить, що розселення слов'ян на великій території Східної і Середньої Європи привело до роз'єднання загальнослов'янських мовних явищ. В результаті на сході слов'янського світу утворилася особлива зона, де й виникла східнослов'янська, або давньоруська мова [21,. 29]. Слід додати, що і П.Третьяков не раз міняв свою точку зору на проблеми етнічного розвитку східних слов'ян.

О.Трубачов не хоче "круто покінчити" . із “східнослов'янською давньоруською єдністю". Він дотримується концепції "складної єдності, що не відмовляється від визнання давності діалектних відмінностей ., не відміняючи всеохоплюючої їх єдності" [20, 131 – 132]. Якщо "всеохоплюючу єдність" слов'ян чи праслов'ян розуміти в сенсі – праслов'янські племена, слов'янські племена і народи, мови яких, безперечно, ближчі між собою, ніж до мов неслов'янських сусідів (це спостерігається і в матеріальній культурі), то з цією тезою автора, яка відповідає мовно-історичним реаліям, можна погодитись.

Аналізуючи писемні джерела, Агатангел Кримський дійшов висновку, що, за браком писемних джерел, " .достовірну історію малоруської (української – В.Б.) мови, а так само великоруської, доводиться мимоволі починати аж з XI ст., дарма що чимало малоруських (українських) і великоруських ознак готові були ще в ІХ ст.". "Таким чином, – пише він, –усією сукупністю своїх ознак жива мова Півдня XI ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком вже відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця; і в ній аж надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної малоросійської (української) мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних малоруських (українських) особливостей" [9, 23, 31].

Г.Півторак вважає, що за "історичними, археологічними і лінгвістичними матеріалами ., спільнослов'янський період тривав приблизно до середини 1 тис. н.е. Після розпаду праслов'янської етномовної спільності у VІ – VІІ ст. почалося формування східнослов'янських племен та їхніх союзів, подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи призвела до формування українського, російського та білоруського народів. З цього часу окреслились і тенденції формування східнослов'янських мов [10, 273]. Північно-східну окраїну слов'янського світу слов'янські племена поступово почали заселяти принаймні з V – VІ. На хронологічному зрізі VIII – ІХ ст. це вже були слов'янські племінні об'єднання і їхні групи з виразними рисами своєї матеріальної культури і мови.

На відміну від південно-західних племен, що у VIII – Х ст. формувалися в межиріччі Дніпра і Дністра на основі місцевого склавіно-антського населення, де домінуючими виявилися спільні риси матеріальної культури і мови, на нових землях культура слов'ян отримувала нове етнічне забарвлення, залежно від складу субстратних груп. В результаті поглинення слов'янами неслов'янських субстратів фактично формувалися нові етнічні групи. За археологічними матеріалами спостерігається виразна закономірність, яка полягає в тому, що етнографія слов'янських племінних об'єднань VІІІ – Х ст. втрачає багато своїх первісних рис, засвоюючи елементи місцевих культур. Довгі кургани кривичів, сопки ільменських словен та ін. – яскрава тому ілюстрація. Все це відповідає і мовним особливостям слов'янського світу.

Рішучу позицію щодо роздільності процесів формування українського та російського народів і їхніх мов зайняв останнім часом О.Стрижак. Він вважає, що виникнення порівняльно-історичного мовознавства призвело до повного визнання самостійності української мови, структурно-фонетично сформованої відповідно до її історико-геополітичної суті, взаємозв'язків і контактів" [16, 55]. У статті "Нова наукова концепція про окремі шляхи походження українського та російського народів і їхніх мов" (1998 р.) О.Стрижак наводить нові дані, які спростовують "теорію" давньоруської чи праруської східнослов'янської спільної прамови. Він приєднується до С.Смаль-Стоцького і Г.Гартнера, які у праці” Grammatik der ruthenischer (ukrainischen) Sprache” бачать підоснови української мови у праслов’янській.