Сторінка
2
Англійський вчений, теоретик історії А. Дж.Тойнбі у своїй фундаментальній багатотомній праці "Дослідження історії" називає Русь "скандинавським царством" і ставить в один ряд з Данією та Норвегією, що також не відповідає дійсності. [17, 165.]
Вивчаючи світові цивілізації та їх роль у всесвітній історії за принципом «виклик – відгук», А. Дж.Тойнбі вважає, що адекватність відповіді на виклик зумовлює і стимул, і сам процес історичного розвитку, слабкість або неможливість адекватної відповіді на виклик, що характерно для «недорозвинених», «недоношених», «загальмованих», «нежиттєздатних» цивілізацій, призводить до їх занепаду. Відсутність виклику і позитивних впливів розвинутих цивілізацій (наприклад античності) на варварські суспільства означає відсутність стимулів, а це зумовлює їх інертність і застій. Саме такими А. Дж.Тойнбі вважає слов'ян. Він знає останніх лише за писемними джерелами. Це, на нашу думку, суттєво знижує результативність його окремих досліджень та об'єктивність оцінок. Обмеженість та невиразність багатьох античних писемних джерел без доповнення їх даними інших наук, в тому числі археології, обмежує можливості історіософічних підходів до вивчення історичних явищ, в нашому випадку давньої історії слов'ян.
А. Дж.Тойнбі уявляє собі слов'ян як невелику групу племен, що " .оселилася на прип'ятських болотах, коли ці землі вивільнилися з-під льодовика, який відступив на північ Європи. Тут вони жили примітивним варварським життям сотні й сотні років, і коли тевтонський рух племен покінчив з тривалою еллінською драмою, яку започаткували племена ахейців, слов'яни ще залишалися там, де вони й були [17, 158.]
Слов’ян, за А. Дж.Тойнбі, вивели з прип'ятських боліт (за його термінологією "випхали") пастухи-авари, яким вони були потрібні як хлібороби для обробітку нив навколо угорської рівнини, яку вони освоїли, взявши участь у "тевтонських (германських) ігрищах зруйнування та грабунку Римської імперії”. Для аварів слов'яни, на думку А. Дж.Тойнбі, були лише стадами робочої худоби із землеробськими навичками, чужими для пастухів-аварів. Під враженням уривчастих повідомлень хроніки VII ст., відомої під ім'ям Фредегара, де змальоване тяжке і принизливе життя слов’ян в умовах аваро-слов'янських війн та аваро-слов'янської неволі, А. Дж.Тойнбі саме таким уявляє собі " .сценарій, за яким почався .запізнілий і принизливий дебют слов'ян в історії [17, 158].
Коли б А.Дж.Тойнбі звернувся ще й до лінгвістичної та археологічної літератури, то переконався б у тому, що шлях слов’ян на історичну арену дещо складніший, не такий пізній і «принизливий».
По-перше, за дослідженнями лінгвістів, усе прип'ятське Полісся вкрите балтськими гідронімами та топонімами, які передують як слов'янській гідро- і топонімії, так і слов'янським археологічним культурам [18, 158]. Ряд вчених-славістів взагалі виключає верхнє Подніпров'я раннього середньовіччя з історії слов'ян. По-друге, з кінця II по IV ст. включно, Волинь займають поселення і могильники вельбарської культури готів, а носії слов'янської зарубинецької культури, які на межі ер посунули тут балтів, під тиском готів та гепідів відходять на верхній Дністер, Південний Буг і доходять до Буджацького степу в Молдавії. Їхні археологічні пам'ятки представляють слов'янську частину багатоетнічної черняхівської культури, або в Молдавії виділені в окрему етулійську групу. Вони корелюються з найбільш архаїчними слов’янськими гідронімами, які І.Удольф поміщає у верхів'ях Пруту, на середньому і верхньому Подністров'ї та Посянні. Відомий сучасний німецький лінгвіст І.Удольф схильний саме цей регіон визнати прабатьківщиною слов'ян. [26.1 – 23]. Не буде зайвим пригадати, що саме в цьому регіоні відкриті добре датовані найбільші ранні слов'янські пам'ятки празько-корчацької культури кінця IV – V ст [2, 193 – 198]. Вони свідчать, що задовго до аварів слов'яни-венеди жили в окремих районах межиріччя Дністра та Дунаю.
У запропонованій статті на новій методологічній основі розкриваються процеси етноісторичного розвитку слов’ян на території Східної Європи й України зокрема. Лінгвістичні, історичні і, зокрема, археологічні матеріали переконують нас у тому, що слов’яни ніколи не були єдиною етнічною спільністю. Вони, як і народи іранського, фракійського, іллірійського, германського, романського кореня виступали як окремі етномовні групи, об’єднані в племена і племінні союзи, що були етносоціальними одиницями. Значна їх частина споконвіків жила у лісостеповій і південній частині лісної зони України.
Територія України входить у той етнокультурний простір, де проходили процеси становлення індоєвропейських, праслов'янських і слов'янських етнічних утворень. Південно-східне крило індоєвропейських груп успадкувало якоюсь мірою досягнення трипільської культури, котра за доби енеоліту (кінець 5 – початок 3 тис. н.е.) на території України визначається високим злетом землеробства, общинних ремесел, особливо гончарства, виникненням протоміст, де нерідко проживало по декілька тисяч жителів (Майданецьке, Тальянки на Черкащині). Однак, треба зауважити, що походження трипільської культури пов'язане з Балканами, Подунав'ям, навіть Передньою Азією, тоді як культури кулястих амфор та шнуркової кераміки, з якими археологи співвідносять частину індоєвропейців, з яких виділились германо-балто-слов'яни, сформувалися північніше цієї зони. Отже, тут мова не може йти про їхню пряму спадкоємність.
Ще менше даних існує або їх немає зовсім для зіставлення степових культур із синхронними культурами Лісостепу. У 3 – 2 тис. н.е. степове іраномовне населення ямної та Катакомбної культур лише контактувало з тими племенами Лісостепу, які мали відношення до зародження праслов'янських старожитностей. Дещо виразніше процеси культурогенезу проявляються у 2 тис. н.е. на території Центральної і Лісостепової зони Східної Європи. Окремі праслов'янські племінні групи цього періоду археологи співвідносять з тшцінецькою та комарівською культурами, що займають велику територію у межиріччі Одри та Дніпра. 6 тис. до н.е. диференційовані групи праслов'ян зв'язують із пам'ятками Лужицької та поморсько-підкльошової культур у Середній Європі та землеробськими культурами лісостепової частини України – білогрудівською та чорноліською.
Завантажити реферат