Сторінка
3

Роль Михайла Грушевського у становленні державницького напряму української історіографії

Як уже зазначалося, період 1917-1918 рр. став для М. Грушевського переломним рубежем у переосмисленні ролі держави в історії та житті суспільства. Очоливши Українську Центральну Раду, він, за словами Л. Винара, став "головним будівничим української державності в XX ст." Саме в умовах національної революції та державного будівництва вчений найбільше уваги приділяв осмисленню досвіду минулого та обґрунтуванню перспектив української державності. Поступово ідея української держави утверджувалася як домінанта історіографічної та історіософської концепції його творчості. Проблеми держави і державності Грушевський розглядав у органічному зв'язку з проблемою "народу", його домінуючої місії в історичному процесі. Як професійний історик він прагнув з'ясувати роль держави у широкому історичному контексті, при цьому головним критерієм для нього був пошук відповіді на питання, наскільки держава відповідала чи не відповідала потребам українського народу впродовж його історії. Як відомо, він дотримувався автономно - федералістичних поглядів і на початку діяльності Української Центральної Ради, відстоюючи чесну і справедливу федерацію з демократичною Росією, і, тільки внаслідок жовтневого перевороту, приходу до влади більшовиків та їх інтервенції проти УНР, він пішов на проголошення суверенітету і незалежності України. Але, як справедливо звернув увагу Я.Калакура, не слід протиставляти самостійницькі та автономістичні гасла в українському та європейському визвольному русі, оскільки автономізм не є альтернативою самостійності, а лише одним з кроків до неї. Ще задовго до ІV Універсалу, наприкінці грудня 1917 р., на засіданні Центральної Ради М.Грушевський заявив, що через обставини Україна на ділі стала самостійною, незалежною державою, а тому офіційне проголошення самостійності не було несподіванкою для українського суспільства [10,21,24].

Як учений-прагматик і людина демократичних поглядів М.Грушевський виступав не за механічну побудову української держави заради самої держави, а відстоював ідею демократичної держави, побудованої на засадах права. Він наголошував: "Ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти наше правління на широких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерській тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявлятися у діяльності органів самоврядування. Впливи бюрократії таким чином будуть дуже обмежені". Проголошуючи зречення УНР "тих формальних засобів, тих – так би сказати – каналів, котрими інші державні організації провадять і закріплюють у верствах громадянства ідеї державності, послуху, обов’язковості і пієтизму до неї, роблять їх провідним мотивом діяльності громадянина", – М.Грушевський висловлювався за створення "народної держави", яка б забезпечила "громадянські вольності і демократичний устрій". Не випадково, проводячи паралелі між ставленням до держави громадян античного світу й громадян майбутньої Української держави, він зазначав: “Так, як старинний римлянин або елін виростав, жив і вмирав у тім переконанні, що держава-громада існує для його щастя, і він повинен служити їй і цим завданням її віддати всі сили, все життя, – тому, що нема взагалі на світі іншої вищої й благороднішої мети, як це служіння своїй громаді-державі , – так повинно бути й на Україні!" [11, 49,50,36].

Займаючись державними справами, М.Грушевський не припиняв наукової діяльності, постійно звертався до історичного досвіду та уроків минулого. За його концепцією, першим державним утворенням українського народу була Руська держава з центром у Києві, а згодом зі своїм продовженням у Галичі XII—XIV ст. Спираючись на історичні джерела, він переконливо довів, що Київська держава виникла на своїй рідній землі і не була принесена варягами, як про це твердили прихильники норманської «теорії». І хоча доля Київської Русі і Галицько-Волинської держави склалася драматично у зв'язку з навалою монголо-татар, а згодом українські землі були колонізовані Литвою, Польщею і Московією, український народ ніколи не мирився з чужоземним пануванням, боровся за національне й соціальне визволення, за власну державність. Символом цієї боротьби була доба Хмельниччини – найбільшого спалаху української народної революції і утворення Української Козацько-Гетьманської держави. Ця доба займає чільне місце в наукових дослідженнях М. Грушевського, їй присвячено три томи «Історії України-Руси». Вчений проаналізувавши цей переломний період історії України на основі маловідомих джерел, дійшов висновку, що визвольний рух охоплював усі верстви українського народу, що революція 1648-1649 рр. мала широку народну базу і державницьке спрямування.

Велику увагу в «Історії України-Руси» М. Грушевський приділив державницькій концепції Б. Хмельницького та його сподвижників, показав роль українського козацтва, духовенства, міщан, шляхти і селянських мас у революції і державному будівництві. Він уперше подав широкий спектр дипломатичних зв'язків козацької України з іншими державами. Відстоюючи концепцію незалежності козацької держави, історик не ідеалізував діяльність Б. Хмельницького та провідної козацько-шляхетської верстви. Він критично оцінював його зв'язки з Кримом після 1649 р., а також еміграцію частини українського селянства в Росію, розглядаючи це як їхню зневіру до політики гетьмана. Це, на думку історика, підривало боротьбу за самостійність, за соціальне і національне самовизначення. М. Грушевський негативно оцінював діяльність Хмельницького щодо Переяславської ради та «березневих» статей українсько-московської угоди 1654 р.

Залишаючись вірним ідеалам народницького трактування історичного процесу, М.Грушевський був далекий від ідеалізації державних діячів і героїв загалом. Це стосується як постатей князів, так і гетьманів, портрети яких постають у його працях звичайними людьми з їхніми сильними і слабкими сторонами, із здобутками і помилками. Щодо постаті Б.Хмельницького, то М.Грушевський вступив у полеміку з В. Липинським, який, справедливо вважаючи гетьмана геніальним державним діячем, не бачив його помилок. У прикінцевих замітках до другої книги ІХ тому «Історії України-Руси», присвяченій Б.Хмельницькому, М. Грушевський підкреслював, що адресує її «не йому - вождеві , а творчим стражданням українських мас. Всім, хто болів тілом і духом, напружував сили фізичні й інтелектуальні, лив свою кров і бився в тенетах си¬туації, перетворюючи се велике потрясеннє, викликане “героєм Богданом” і його компанією в динаміку життя цілої України” [12,1508].

Підсумовуючи свої наукові дослідження доби Б.Хмельницького, М.Грушевський зазначав, що своїми критичними зауваженнями не хотів принизити його роль. «Все таки він лишається не тільки центральною фігурою, репрезентантом найважнішої епохи в життю нашого народу – найбільшої революції ним пережитої, – писав історик, – але і великим діячем, головним актором її, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями» [12,1507].