Сторінка
4
Позитивно оцінював М.Грушевський також державницьку діяльність гетьмана І. Мазепи, зокрема його дипломатичний хист, союз із Карлом XII, який міг забезпечити Україні самостійність і незалежність. Він вказував на безпосередній зв'язок між урядом Б. Хмельницького, його шведською політикою і шведською орієнтацією козацької старшини 1700-х років. Провідним мотивом державницької політики І. Мазепи історик вважав ідею суверенності і цілісності українського народу [13].
Критичні застереження М.Грушевського щодо деяких негативних сторін діяльності Б. Хмельницького та інших державних діячів не можуть асоціюватися з нігілістичним ставленням його до держави взагалі. Як уже говорилося, запропонована ним наукова схема української історії була зорієнтована на дослідження ролі народних мас у державницьких змаганнях. На цій схемі формувався державницький напрям української історіографії, історіософія його численних учнів.
Слід мати на увазі, що державницька концепція М. Грушевського суттєво відрізнялася від державницької концепції, яку сповідували В. Липинський, Д. Дорошенко, І. Кревецький та ін. Вони ідеалізували монархістську модель державності, прагнули використати досвід і уроки європейської та української історії для створення незалежної Української держави, опертої на сильну владу гетьмана. Перевага концепції М. Грушевського полягала в тому, що вона мала чітко окреслені демократичні засади державності, ґрунтувалася на ідеї: народ творить державу в своїх інтересах, насамперед, для забезпечення вільного і кращого життя.
Підсумовуючи сказане про внесок М.Грушевського в утвердження державницького напряму в українській історіографії, вважаємо доцільним ще раз повернутися до думки Я. Дашкевича про те, що ''переломним моментом в українській історичній науці загалом – остаточним відходом від історіографічного народництва та переходом на історіографічне національне державництво – треба вважати вихід у світ перших чотирьох томів „Історії України-Руси" (Львів, 1898-1903) та праці „Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства" (С.-Петербург, 1904). Тоді для всіх українських істориків стало зрозуміло, що писати далі про історію України так, як писали до Грушевського, вже неможливо. Треба було або піднятися до рівня Грушевського і його львівської школи, а це було непросто (недаремно замовкає Володимир Антонович), або залишатися в межах російської державницької школи, незалежно від свого етнічного походження (для прикладу, доля Івана Линниченка, братів Стороженків у дореволюційний час), або по-епігонському культивувати народницький напрям (Орест Левицький, Олександра Єфименко). У 1898-1904 р. було змуровано міцний фундамент нового напряму в українській історичній науці, який тепер, з перспективи майже століття, з повним правом можна назвати національно - державницьким.''[14,66-67 ]
Отже, з кінця ХІХ й упродовж 1-ої третини XX ст. у ставленні М. Грушевського до рушійних сил історичного поступу відбувався складний процес переосмислення й еволюції на користь примату державності. Не відкидаючи роль народу як основної категорії наукового дослідження і головної рушійної сили історичного процесу, він чітко обґрунтовував історичну місію національної держави у житті суспільства. Історик усвідомлював, що держава, незважаючи на притаманні їй недоліки, у сучасному світі є обов'язковим стрижнем розвитку кожної нації як у завоюванні волі, демократії та незалежності, так і в захисті цих найбільших цінностей. У сучасних умовах Україна має можливість не тільки осягнути теоретичне надбання свого геніального і гідного сина, але й втілити в життя його ідею розбудови "народної держави", правової і демократичної держави – з національним обличчям і громадянським суспільством. Відповідальні завдання постали і перед істориками, перед українознавцями, яким належить глибоко і всебічно дослідити витоки, зародження і розвиток української державницької ідеї, боротьбу багатьох поколінь українських патріотів за самостійну, соборну Українську державу як неодмінну умову збереження української нації, реалізації її історичної місії.
Література:
1. Калакура Я. С. Українська історіографія. Курс лекцій. – К., 2004.
2. Дашкевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму?// Михайло Грушевський і українська історична наука. Матер. наук. конфер. – Львів, 1999.
3. Винар Любомир. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський ( 1866 – 1934 ) .– Нью-Йорк, 1985; Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Гр.
4. ушевського. – К., 1991; Василенко М.Проф. М.С.Грушевський як історик // Український історик,1997, № 1-4; Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні ( кінець ХІХ - перша третина ХХ ст.) - К., Черкаси, 22001; Калакура Я. Михайло Грушевський - будівничий Української держави // Михайло Грушевський - науковець і політик у контексті сучасностію - К., 2002 та ін.
5. Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства.- Тв. у 50 т.- Т.1. - К.,2002.- С.75-82.
6. Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К., 1992. - Т. 2.
7. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К., 1993.- Т. 3.
8. Грушевський М. С. Вступний виклад з давньої історії Руси. // Тв.- Т.1.
9. Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського. // Грушевський М. Історія України – Руси. - К., 1991. – Т.1. - С.LХУ.
10. Грушевський М. С. Украина и украинство. // Укр жизнь. – М., 1912, - № 1.
1. 10.Калакура Я.С. Самостійницька концепція ІУ-го Універсалу в ураїнській історіографії // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К.,1999. - С. 20-29.
11. Грушевський М. С. Підстави Великої України // Грушевський М. На порозі нової України . Статті і джерельні матеріали. - Нью-Йорк- Львів- Київ - Торонто - Мюнхен, 1992.
12. Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К., 1992. - Т.ІХ.,кн.2. –
2. 13.Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. // Зап. НТШ, - 1909, - Т. 92.
13. Дашкевич Я. Михайло Груше
Завантажити реферат