Сторінка
6

Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої

Загальну атмосферу відстоювання своїх національних прав і потреб відображено у "Заповіті" шляхтича, каштеляна брацпавського і городничого володимирського Василя Петровича Загоровського. У липні 1577 року, потрапивши до татарського полону у Крим, він передав своїй рідні "Заповіт", що ходив по руках волинської шляхти: "Кгды теж дітям моїм Бог милостивий дасть по семи літ, маєт ее милость пани дядиная моя дьяка добре ученого й цнотливого способити, або того Дмитра дьяка, што в мене служил, зьєднавши в дому моєм або в церкви светого Ільї, у Володимирі, их руское науки в письме светом дать учити й, не пестячи їх, пилне й порядне до науки приводити . А коли їм Бог милостивий дасть в своєму язику руском в писме святом науку досконалую тогда мается милость; пани дядина моя, бакаляра статечного, котрий їх би науки латинского письма добре учити мог, им зьєднавши в дому моем велил би учить . Также аби письма своєго руського і мовенья руськими слови й обичаєв цнотливих і покорних руських не забивает ." [54].

Врешті-решт, попри колективні й поодинокі національні спалахи, основний закон країни Литовський Статут, складений після Люблінської унії 1588 року, вже у 1614р., а потім у 1619, 1623, 1648 рр. вийшов польською мовою [55]. У1696-го р. Варшавський Сейм ухвалив відповідну до його політичного курсу постанову про мову урядових українських канцелярій: "Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати" [56].

Чужомовна стихія проникла і до інтелектуально-духовної верстви суспільства, що підтверджує факт творення панегіричної релігійно-духовної та полемічної літератури православними діячами по-польському. Особливо це стимулювала і уяскравила Берестейська унія. Серед автури, що пише польською, – М.Смотрицький, С.Косів, П.Могила, Л.Баранович та ін. Руським, себто українським у них є лише релігійне питання, яке вони захищають . [57]. Цьому є виправдання: використання мови ідеологічного супротивника було зумовлене, передусім, бажанням донести до релігійних опонентів свою позицію. Так формувалася особлива роздвоєна національно-культурна свідомість української еліти з орієнтацією на польську культуру. Слушно зазначає М.Грушевський: українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, якими забезпечували їх уряди [58].

Назагал від часу входження українського мовного простору спочатку до складу Литовської держави, а потім до Польщі, частина української людності, зокрема бояри, що стали шляхтою, зреклися тубільної мови і засвоїли польську як мову літературну – і письмову, і розмовно-побутову [59]. Зрозуміло, що за таких обставин до української мови активно входили полонізми, латинізми, германізми. Зросла роль латинської мови, " . бо вона в Польщі скрізь була потрібна, і її навчали [ .] в нашій Київській Академії вже за митрополита Петра Могили, чому козацька старшина так часто знала цю мову, на той час мову науки й дипломатії" [60]. Однак попри це, знаковість Х\/ІІ ст. в іншому: а) у наповненні мови народними лексико-граматичними структурами і витворенні "простої мови", як називали її сучасники; б) у її широкому територіальному розпросторенні; в) у набутті статусу офіційної за Гетьманату; г) у спробах її першої лексико-граматичної кодифікації.

Мова зростала через широке творення адміністративно-правової і суспільно-політичної лексики, що зумовлено розширенням кола ділових документів не тільки у судових та інших державних установах козацької держави, але й у культурно-освітніх осередках. Зокрема, про це свідчать ділові документи Львівського Ставропігійного братства, збірник актових документів Волині й Наддніпрянщини, приватне листування урядових осіб, передусім І.Мазепи та І.Самойловича [67]. Ці пласти були наповнені народною лексикою і фразеологією, усталеними метафорами як знаками українського архетипного мислення, морфологічними та синтаксичними видільними ознаками [62]. Так витворювалася єдність ділової мови для Правобережжя і Лівобережжя.

На цьому ґрунті щедро зародила художня література різних жанрів. Поезія своїм корінням сягала XVI ст., а саме знаменитого сатиричного вірша подружжя з Волині – І.Жоравницького та О.Копоть "Хто йдеш мимо, стань годину ." (1575 р.). Цей вірш і судова розправа над авторами вірша, звинуваченими в наклепництві, публічно і вперше засвідчили приголомшливу громадянську силу правдивого народного слова. У судовій книзі зазначено: "Тисяча пятсот семдесят шостого року месяца июния второгонадцятого дня . на рочках судових й гродских Луцких . перед нами суддями . исповидал пан Ян Жоравницький, який вибачився й слова тип будут вписани до книги" [63]. Співавтор вірша О.Копоть, перейшовши через нечуваний розголос вірша і судовий позов, сказала: "Слово давніше, як шабля. Його слід точити й носити при собі. Воно існує для добра, а меч – для зла" [64]. Знаменно і закономірно, що один із наших українських віршів, написаний народною мовою, мав розголос на всю Волинь, і народ його прочитав не в рукописній збірці, а на місцях, де кріпилися королівські універсали. Це, як зазначає Г.Нудьга, мабуть, перша агітаційна літературна листівка в Україні сатиричного змісту, що викликала непередбачувану бурю людських пристрастей [65]. Іван та Олена, можливо, і не усвідомлювали, що своєю родинною літературною творчістю народною мовою відобразили атмосферу доби часів Відродження в Україні й утвердили соціальну і громадянську силу слова [66]. Поезія таких їхніх наступників, як Г.Смотрицький, К.Зіновієв, Т.Ставровецький, К.Сакович, Т.Земка та інші ставала полем для невпинного сходження народної мови. Саме на цю пору припадає зародження української прози у формі проповідей, серед яких знакова збірка Й.Галятовського "Ключь разумінія" (1659), де автор обстоює спілкування людини з Богом зрозумілою мовою: "Старайся, жебы всі люде зрозуміли тоє, що ты мовишь на казаню ." [67]. Вагома кількість "абстрактної лексики і запозичених слів у його творах дає підстави говорити не тільки про багатство української мови другої половини XVII ст., не тільки про інтелектуальний рівень письменника, але й про інтелектуальний потенціял народу та життєздатність його мови, яка спроможна ввібрати й пристосувати запозичені слова" [68]. Й.Галятовський так удосконалив староукраїнську літературну мову, що вона цілком могла прийняти на себе функції загальноукраїнської літературної мови. Продовжувачами його мовної традиції були А.Радивиловський і Д.Туптало – їхня творчість активно працювала на зміцнення суспільної позиції української літературної мови.