Сторінка
3
Структура соціокультурної компетенції і характеристика її компонентів
В основу структури соціокультурної компетенції покладено принцип інтеграції змісту соціокультурної компетенції: знань (країнознавчі, лінгвокраїнознавчі, соціолінгвістичні); умінь і навичок застосовувати ці знання.
А відтак, під соціокультурною компетенцією розуміється інтегративна властивість особистості, що виражається в гармонії країнознавчої, лінгвокраїнознавчої, соціолінгвістичної компетенції, які дозволяють індивідові розуміти закономірності розвитку культури як процесу створення, збереження і трансляції загальнолюдських цінностей, орієнтуватись у традиціях, реаліях, звичаях, духовних цінностях не лише свого народу, але й інших націй, уміти спілкуватись іноземною мовою у сучасному світі, оперуючи культурними поняттями й реаліями різних народів.
Структура соціокультурної компетенції (за Т. Колодько) показана на рис. 1.
Рис. 1. Структура соціокультурної компетенції
Комунікативна компетенція є складним, системним утворенням. За твердженням Р. Белла, у сучасній соціолінгвістиці її розуміють саме як систему, що виконує функцію балансування існуючих мовних форм, які визначаються з опорою на мовну компетенцію комуніканта на тлі певних соціальних функцій. А відтак, починаючи з 80-х років, з'являються окремі моделі її як системи (M. Canale, G. Caspar, R. Clifford, K. Faersh, M. Halliday, G. Manby, S. Savignon, M. Swain, G. Widowson). Розглянемо деякі з них.
В. Коккота подає таку модель комунікативної компетенції:
1) фонологічна компетенція;
2) лексико-граматична компетенція;
3) соціолінгвістична компетенція;
4) країнознавчі знання, навички й уміння, що забезпечуються дискурсивною, ілокутивною та стратегічною компетенціями.
В. Топалова пропонує іншу модель комунікативної компетенції:
1) країнознавча компетенція;
2) соціолінгвістична компетенція;
3) лінгвістична компетенція;
4) дискурсивна компетенція;
5) стратегічна компетенція;
6) ілокутивна компетенція.
Е. Пасов стверджує, що основна задача комунікативної компетенції полягає в тому, щоб розуміти співрозмовника на будь-якому рівні обміну інформацією. Таким чином, можна стверджувати, що комунікативна компетенція є найбільш повним вираженням прямого і зворотного зв’язку між суб’єктами спілкування.
У комунікативну компетенцію включаються наступні найважливіші вміння:
· читати й розуміти нескладні, автентичні тексти (з розумінням основного змісту й з повним розумінням);
· усно спілкуватися в стандартних ситуаціях навчально-трудових, культурних, побутових сферах;
· в усній формі коротко розповісти про себе, оточенні, переказати, виразити думку, оцінку.
· уміння письмово оформити і передати елементарну інформацію (лист).
Так визначається мінімальний рівень комунікативної компетенції у державному освітньому стандарті з іноземних мов.
Соціокультурна компетенція – є складовою частиною комунікативної компетенції.
Іншомовна соціокультурна компетенція – це знання культурних особливостей носіїв мови, їх звичок, традицій, норм поведінки, етикету і вміння розуміти та адекватно використовувати їх у міжкультурній комунікації, залишаючись при цьому носієм іншої культури.
Соціокультурна компетенція визначає успішність спілкування з представниками іншомовної культури, і дозволяє почувати себе впевнено та комфортно в іншомовному середовищі.
Країнознавча компетенція – сукупність знань про країну, мова якої вивчається, а також здатність використовувати національно-культурний компонент мови з метою спілкування, – зазначає М. Нефедова.
Помітне розходження культур у носіїв різних мов в основному визначається різними матеріальними й духовними умовами існування відповідних народів і країн, особливостями їх історії, культури, суспільно-політичного устрою, політичної системи тощо. Таким чином, загальновизнаним став висновок про необхідність глибоко знати специфіку країни, мова якої вивчається, а тим самим і про необхідність оволодіння країнознавчою компетенцією як однією з головних у навчанні іноземним мовам.
Лінгвокраїнознавча компетенція. Аспект методики викладання ІМ, в якому досліджуються проблеми ознайомлення учнів з новою для них культурою, називається лінгвокультурознавство.
Лінгвокультурознавство має власний матеріал дослідження, на думку Г. Томахіна ця дисципліна є сугубо лінгвістичною, тому що предметом її є факти мови, які відбивають особливості національної культури, що вивчаються за допомогою мови.
На думку Є. Верещагіна та В. Костомарова, лінгвокультурознавство є культурознавство, орієнтоване на завдання й потреби вивчення ІМ.
Під лінгвокраїнознавчою компетенцією В. Фурманова розуміє здатність здійснювати міжкультурну комунікацію, що базується на знаннях лексичних одиниць із національно-культурним компонентом семантики й уміннях адекватного їх застосування в ситуаціях міжкультурного спілкування, а також уміннях використовувати фонові знання для досягнення взаєморозуміння у ситуаціях опосередкованого й безпосереднього міжкультурного спілкування.
Для формування лінгвокраїнознавчої компетенції потрібне не знання країнознавства як комплексу наукових дисциплін, а так звані фонові знання (background knowledge), тобто знання про країну та її культуру, відомі усім жителям даної країни (на відміну від загальнолюдських або регіональних).
Володіння фоновими знаннями мов би включає іноземця до іншомовної громади, дає йому "культурну письменність" (cultural literacy), і навпаки – відсутність культурної письменності робить його чужаком (outsider), який не може зрозуміти те, на що носії мови лише натякають в усному та писемному спілкуванні, – вказує Е. Hirsh.
Фонові знання, як зазначає Г. Томахін, неможливо описати без певної прив'язки до лексичних одиниць. Ці слова, безумовно, присутні у свідомості носіїв мови й культури, асоціюючись із чимось особливо примітним, вони описуються через якесь інше поняття, наприклад:
Sir Walter Raleigh (Уолтер Рэли) – мореплавець привіз у Європу тютюн з Америки;
Bristol (Брістоль) – місто й порт, великий міст через затоку.
У деякій мірі, фоновій лексиці, наголошує Н. Саланович, відповідають і реалії – назва властива тільки певним націям і народам предметам матеріальної культури, фактам історії, державним інститутам, іменам національних і фольклорних героїв, міфологічним істотам тощо.
У реаліях найбільше наочно простежується близькість або зв'язок між мовою і культурою: з появою нових реалій у духовному й матеріальному житті, тобто у культурі виникають реалії і у мові.
У лінгвокраїнознавстві під безеквівалентною лексикою розуміються лексичні одиниці, план вираження яких неможливо порівняти з якими-небудь іншомовними лексичними поняттями. Безеквівалентні слова в точному значенні неперекладні, і їхнє значення розкривається шляхом тлумачення. Так, прикладом цього в англійській мові може бути назва транспорту: double – decker; в американській: drugstore – аптека, закусочна; strong bath – обтирання тіла мокрою губкою; назви свят: Boxing Day, Oktoberfest, Narrentag.