Сторінка
2
Сільська родина, як правило, складалася з трьох поколінь. Діду й бабі належало в ній почесне місце. Старші в родині, вони були носіями й охоронцями моралі, звичаєвого права, християнських доброчесностей, сімейних традицій.
Баба і дід не лише доглядали малят між господарськими справами. Вони обдаровували онучат теплом і ласкою. Як тільки онук чи онука починає бігати й лепетати, баба починає з ним балачку або оповідає найперші казочки – «Телесика», «Козу», «Кабанця». До сучасних прийомів розвитку зв'язної мови, активізації словника бабусі вдавалися споконвіку: спонукали дитину переказувати прослухану байку чи казку. Якщо вона помилялася, то повторювали доти, доки дитя навчиться переповідати самостійно.
Бабуся вчила дітей чемно звертатися, чемно вітатися з усіма. Застерігала від лайливих слів, згадок про нечистого, що завжди засуджувалось у родині.
Старенькі завжди знаходили посильну роботу в хаті, на подвір'ї. Вони бралися за справи, на які не вистачало часу у молоді. Так, дід міг бути пасічником, рибалкою, працював на баштані тощо. Баба виконувала багато хатніх справ. Догляд за дітьми вона поєднувала з навчанням: просила їх «допомогти» – щось потримати, подати, прибрати тощо. Поступово, крок за кроком розкривала дитині мудрі житейські заповіді, вчила раціональним господарським умінням.
Баба знайомила дитину з домівкою, подвір'ям та його мешканцями – домашніми тваринами. Дід і баба відкривали перед дітьми неписану книгу природи у саду, на городі, на луці, в лісі. Дід і баба вчили розрізняти й збирати цілющі трави, їстівні ягоди, гриби та оберігати природу: не руйнувати пташиних гнізд, мурашників тощо.
Щовечора сільська родина незмінно збиралася в повному складі за столом. При цьому дотримувались ритуалу, який справляв на дітей сильне враження. Першим сідав до столу батько і як основний годувальник займав почесне місце – на покуті, під образами. Поряд на почесному місці садовили й діда з бабою. Перед тим, як сідати до столу, усі мили руки. Перед їдою хтось із членів родини читав молитву і за знаком батька починали їсти. Етикет забороняв сміятись, голосно розмовляти, пустувати за столом. Обідали не поспішаючи, поважно, мовчки.
Особливо шанували хліб, який діставався нелегкою працею і був основою добробуту сім'ї. Іноді хліба не вистачало до нового врожаю. Тому існували «хлібні» правила, які виховували ощадливість, повагу до нього. Після заходу сонця не надрізали нової хлібини. Кусень, що впав, обтирали, цілували (мов би перепрошуючи) й клали на стіл.
Обряд хрещення немовляти віддавав його під опіку й захист Всевишнього. Його виконували хрещені батьки, які в разі сирітства дитини мали ростити й виховувати її. Дітей вчили шанувати хрещених батьків. Поряд з рідними батьками вони були вихователями, несли моральну відповідальність за вчинки. Тож кумів обирали з числа найдостойніших людей.
На хрестинах висловлювались побажання: «Щоб дитина щаслива була, велична, як квітка на хрестинах», «Щоб дитина здорова була і ні в чому не знала нужди, як той, хто має хліб»
В умовах невеликих міст і поселень життя кожної родини було досить відкритим для оточення, тому думка й оцінка односельчан чи ближніх міщан надзвичайно впливала на всю родину, в тому числі й на дітей. Охайні споконвіку українки зранку прибирали в хаті й залучали до цього дівчаток. Хатина й подвір'я у кожного мали виглядати краще, ніж у сусіда. Завжди біля дому й під парканом висаджували квіти. Йдучи селом, усі чемно віталися. Цей звичай досі зберігся в селах і дотримуються його з дитинства.
Життя на людях зумовило виховання таких моральних якостей, як правдивість, чесність, щирість. Сором було збрехати, вкрасти. Порушників моралі громада зневажала. Щоб такого не трапилось, дитину привчали бути правдивою, нічого не брати без дозволу.
Патріархальний лад сільської родини був вагомим і поширеним виховним чинником. Адже Україна навіть у період розвитку капіталізму залишалась аграрним краєм.
Зрушення у розвитку дошкільного виховання періоду Української Народної Республіки (1917–1920)
Події Першої світової війни, ослаблення окупаційної влади і, нарешті, розвал Російської імперії через внутрішнє потрясіння соціального порядку та політичне й національне піднесення поневолених народів полегшували становлення Української держави.
17 березня 1917 року у Києві зібралися представники різних політичних партій, культурних, професійних установ та товариств, громадськість і створили Українську Центральну Раду (УЦР) – спершу як всеукраїнську загальногромадську репрезентацію і координаційний центр. Українська Центральна Рада обрала головою Михайла Грушевського, який повернувся до Києва із заслання.
Основні напрями своєї діяльності в галузі розвитку культури Центральна Рада визначила у Відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. та у резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917 р.). У цих документах першочерговими ставилися питання відродження української мови, створення національних освітніх закладів, збільшення кількості українських газет, журналів, випуск художньої та навчальної літератури, розвиток бібліотечної справи, науки, музичного, театрального та образотворчого мистецтв тощо.
На цю добу припадає розвиток суспільного дошкільного виховання. Перші дитсадки в Україні були започатковані наприкінці XIX ст. з ініціативи й на кошти приватних осіб та педагогічних товариств. Спроби прогресивної педагогічної громадськості домогтися від царського уряду введення дитячих садків до системи державної освіти та державного фінансування успіху не мали.
Дитсадки в Україні, як і всі інші навчально-виховні заклади, були російськомовними, далекими від української культури, духовного життя українського народу за змістом виховання і навчання.
У складі створеного Центральною Радою ще в серпні 1917 р. Генерального секретарства народної освіти (з 8 січня 1918 р. – Міністерство народної освіти) був відділ позашкільної освіти і дошкільного виховання. Суспільне дошкільне виховання фактично увійшло до державної системи освіти, що мало велике значення для його розвитку в подальші роки.
Очолила цей відділ Софія Русова, відома українська громадська діячка, педагог.
Софія Русова всіляко підтримувала Генерального секретаря освіти Івана Стешенка, який з усією рішучістю втілював гасло – «українізація народної освіти, всіх шкіл, всіх освітніх організацій». Цю лінію Софія Русова проводила і в дошкільному вихованні. У найкоротший термін вона розробила концепцію українського національного дитячого садка, яку виклала потім у праці «Дошкільне виховання» (1918 р.). Ця концепція у своїй основі була глибоко гуманістичною, демократичною і співзвучною напрямам прогресивної вітчизняної та зарубіжної педагогічної думки.
Завдяки зусиллям Софії Русової здійснювалася послідовна політика у галузі суспільного дошкільного виховання. Як зазначалося у зверненні відділу від 11 жовтня 1917 р. до Генерального секретаря освіти, головне його завдання – організація дошкільного семінарію для поширення цієї справи по всій Україні і підготовки «діячів дошкільного виховання». Семінарій замислювався як науково-методичний центр, де б консультували дошкільних працівників і пропагували ідеї суспільного виховання.