Сторінка
7
Думки Г. С. Сковороди про роль природи в розвитку людини та спорідненість виховання дітей з їхньою природою мали позитивний педагогічний та соціальний зміст і значно вплинули на подальший розвиток педагогічної думки в Україні та інших слов'янських державах.
Г. С. Сковорода започаткував у вітчизняній педагогіці ідею народності виховання, основою якої б було служіння простому трудовому народові. Своїм подвижницьким життям Г. С. Сковорода подав приклад відданості народу, показав, яким має бути народний учитель.
Григорій Савич як педагог-гуманіст стоїть за народну школу, в якій би вихованці набували корисних для життя знань. Він засуджує систему виховання, якою замість всебічного розвитку людини прищеплюються молоді зовнішні манери та плазування перед іноземним (притча «Вдячний Єродій»). Навчання молоді має бути поступовим і послідовним. Цей дидактичний принцип він обґрунтував афоризмом: «Хто помірно, але постійно вивчає предмет, для нього навчання не труд, а втіха».
Висміював педагог і тих батьків, які відходили від народних звичаїв і традицій. Особливо обурювався Сковорода українським панством, яке, одержавши від царизму привілеї, намагалося зрівнятися в усьому з російськими поміщиками. Вірно підданство монархії стверджувалось зреченням своєї мови, культури, нехтуванням історії рідного краю. Становище ускладнювалося ще й тим, що в тогочасній Росії мало місце явище галоманії – схиляння перед усім французьким. Українське панство намагалося не відставати від моди і таким чином, зрадивши свій народ, зразу погналося за двома зайцями – треба було оволодіти російськими та французькими світськими манерами. Сковорода в'їдливо висміює такого “малоросійського тетервака», який плазує перед чужою модою і звичаями. Багато часу минуло з тих пір. Але зречення рідної мови, національний нігілізм і безпам'ятство мають місце і сьогодні. І в процесі перебудовчої практики, у боротьбі за відновлення престижу української мови, національної культури, школи і педагогіки Г. С. Сковорода виступає разом з нами.
Григорій Сковорода про розумове і моральне виховання
Сковорода виступає за гармонійне виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.
Розумове виховання – важливий елемент педагогічної системи Сковороди. Розум – головний регулятор людської діяльності. Спираючись на знання, людина спроможна пізнати добро і зло, оцінити явища навколишньої дійсності.
Розумовий розвиток людини, за Г. Сковородою, необхідний для пізнання навколишнього світу і самої себе – щоб дійти до істини. Джерелом усіх знань він вважав досвід, практику, життя. Природно, що вчений обстоював необхідність навчання всіх дітей незалежно від їх соціального стану. Загалом школи мають бути різномовними та доступними для навчання. Крім різномовності, вчений обґрунтував необхідність таких навчальних принципів, як доступність, зв'язок навчання з практикою, врахування інтересів кожної особистості.
До змісту освіти педагог включав граматику, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, астрономію, землеробство, мораль. Чим глибше і повніше оволодіє людина знаннями, тим більшу потребу вона відчує у них.
Певний інтерес становлять поради Сковороди щодо роботи над книгою. Основою навчання Сковорода вважав наявність інтересу, бажання пізнати нове, до чого має спонукати вчитель. Серед засобів та методів навчання педагог виділяв лекції, доповіді, бесіди, розмови, диспути. У процесі навчання треба, на його думку, враховувати нахили і здібності дітей, вікові та їх індивідуальні особливості. Особливого значення надає самостійним практичним заняттям учнів у навчанні, серед них називає такі форми як перекладання на рідну мову іноземних авторів, віршовані перекази прозових творів, листування тощо. Цінуючи лекційну форму навчання, він критично ставився до розповсюджених тоді диспутів, які мали у колегіях схоластичний характер і викликали відразу у студентів.
Заслуговують на увагу нетрадиційні форми навчання, що їх використовував сам педагог-просвітитель. Це уроки серед природи з вихованцями Харківського колегіуму, просвітницькі уроки серед простого люду. Щодо останніх, то саме під час проведення таких педагог розмірковував про право людини на свободу, щастя та гідний спосіб життя. Дещо по-новому Сковорода використовував листування як метод навчання. В численних своїх листах він, враховуючи яскраву самобутність й індивідуальність кожного з своїх учнів, надавав їм конкретні поради у роботі з книгою, із питань самоосвіти та самовдосконалення.
Сковорода одним із перших в українській педагогіці звертається до особистості вчителя. На його думку, вчитель має насамперед дбати і сприяти розкриттю та формуванню у процесі навчання природних нахилів та можливостей дитини. Важливим у цьому зв'язку є його положення про взаємоповагу і дружбу між учителем і учнем.
Вчитель, вихователь має бути нерозривно пов'язаний з народом. Учитель – це дбайливий садівник, який, активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його по наперед наміченому шляху. Але для того, щоб педагог добре виконував свої обов'язки, він сам повинен мати «спорідненість» до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.
Зазначимо, що й сам Сковорода був у свій час прекрасним вчителем, чудовим майстром бесід на різноманітні моральні теми. У викладанні в переяславському та Харківському колегіумах, у бесідах з простими селянами, в листах до учнів і друзів просвітитель показав високі зразки логічного, видуманого й дієвого переконання.
До вчителя мислитель ставив великі вимоги: насамперед глибокі знання, відданість своєму народу, гуманність, повагу до тих, кого він навчає, здатність переконливо володіти словом, терплячість, безкорисливість.
Сковорода підкреслював важливе значення морального виховання. Головним завданням морального виховання вважав виховання людяності, благородства і вдячності.
Відомо, що в латині здавна існувало слово “mos”, яке означало “характер, вдачу, звичай”. Водночас воно тлумачилось ще як “припис, закон, правила”. Виходячи з цих значень, Марк Туллій Цицерон утворює слово “moralis” – “той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв”. Слідом за ним Сенека та інші письменники починають використовувати термін “moralitos” – мораль.
Поняття – моральність і мораль – до цього часу використовуються паралельно. Проте, ми вбачаємо, що мораль – передусім, певна форма свідомості, що є сукупністю усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Моральність розуміється як втілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. При цьому мораль надає моральності певних орієнтирів, а для самої моралі (як форми свідомості) конкретні моральні якості, які є проявом у дійсності, виступають критерієм, своєрідним “камертоном” поведінки.
Проблема єдності моральної свідомості, моральних цінностей і поведінки тісно пов’язана з розв’язанням завдань рівня досконалості морально розвиненої особистості. Тому таким важливим стає питання про зміст моральних якостей. В педагогічній літературі та практиці зміст понять якостей, їх число не мають усталеного числового визначення.