Сторінка
4
виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції;
утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших чеснот;
формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря;
забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров’я;
виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;
формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку ідей свободи, прав людини та громадянської відповідальності;
розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов її самореалізації;
формування у дітей і молоді уміння міжособистого спілкування та підготовка їх до життя за ринкових відносин.
Головна мета, пріоритетні напрями, основні шляхи реформування української системи національного виховання сформульовані у восьмому розділі «Декларації про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року, Державній національній програмі «Освіта» («Україна ХХІ століття»), «Концепції школи нової генерації – української національної школи – родини» (1994 року), «Концепції безперервної системи національного виховання» (1994 року), «Концепції розвитку загальної середини освіти» (2000 року), «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи» (2000 року), «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи» (2001 року), Національній доктрині розвитку освіти (2002 року).
Отже, мета виховання завжди об’єктивно відображає вимоги суспільства до людини. Ці вимоги у свою чергу визначаються рівнем розвитку суспільства, характером виробничих відносин, тому мета виховання може змінюватися на різних етапах історичного розвитку суспільства, в різні історичні часи виховання мало різний характер, різними були його зміст і спрямованість. Із розвитком суспільства виникають уявлення про ідеальну людину і поступово формується в суспільній свідомості педагогічний ідеал гармонійно розвиненої особистості. В античні часи педагогічний ідеал включав гармонійний розвиток як фізичний, так і духовний, але без трудової діяльності. У середні віки як мета виховання пропагувався аскетизм. Для епохи Відродження характерним є гуманізм, пошук нових шляхів формування гармонійно розвиненої особистості, визначення значущості, активності людини. У цей період провідне значення надається розумовому, моральному та релігійному вихованню. У другій половині ХІХ – на початку ХХ століть формується концепція «вільного виховання». Паралельно виникає ідея всебічно гармонійно розвиненої особистості. Вона розглядається з трьох пріоритетів:
виробництво;
політика;
культура.
Простежуючи розвиток освіти в Україні ми можемо зазначити, що входження до Російської держави означало для України втрату самобутності української освіти, набуття нею рис уніфікованої імперської системи. Починаючи з кінця XVIII століття, московська влада намагалася знищити не тільки традиційну українську освіченість, але й народне шкільництво.
Формування особистості у педагогіці XVIII – XIX століття починається перш за все з сім'ї, на лоні рідної природи, коли дитина перебуває під впливом рідних, близьких для неї людей і її формування здійснюється засобами народного виховання (казка, гра, легенда, міф, перші елементи праці, які найчастіше дитина засвоює від бабусі, дідуся; переконання, виробленні на основі життєвих прикладів, звичаїв, традицій тощо). Починає здійснюватися процес передавання життєвого досвіду старших поколінь молодшим.
Виховними ідеалами є мисляча, чуйна, освічена людина зі світлим розумом та гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Прагнення до формування людяності, благородства і вдячності.
Головний принцип нової парадигми освіти – розвиток освіти не тільки з метою найбільш адекватного відображення вимог життя, скільки з метою радикального творчого покращення життя, не стільки реагування на зміни потреб суспільства, скільки установка на формування нових перш за все творчих, високодуховних потреб.
Григорій Савич Сковорода – найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII століття
Григорій Савич Сковорода – найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII століття. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства.
Григорій Савич Сковорода народився 22 листопада 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в сім'ї козака. На майбутнього філософа незабутнє враження справили чудові рідні краєвиди, народні звичаї і традиції, пісні й думи лірників. Маленький Григорій виявив хист до гри на народних інструментах, сам складав і гарно виконував пісні. Батьки прагнули дати синові освіту: спочатку хлопчика навчав сільський дяк, а згодом його віддали до сільської церковнопарафіяльної школи, де він виявив сильний потяг до знань, непересічні здібності до наук, співу й музики.
У 1738 році (в деяких дослідженнях вказується 1734 рік) Григорій Сковорода став студентом Києво-Могилянської академії, яка в той час була єдиним вищим загальноосвітнім навчальним закладом Наддніпрянської України, але не поступалася своїм рівнем перед тогочасними європейськими університетами. Академія мала багату бібліотеку, високоосвічених викладачів, тому серед бажаючих навчатися були і юнаки –чужинці, зокрема, з Болгарії, Молдови, Сербії. Особливо добре було поставлено викладання мов, поетики, риторики. Повний курс навчання складався з восьми ординарних класів і тривав 12 років. Чотири перших роки (підготовчий – фара, три молодші – інфіма, граматика, синтаксис) відводилися для опанування старослов’янської, латинської, української, грецької та польської мов. У двох старших класах – філософії та богослов’я кількість слухачів суттєво зменшувалася через тривалий термін навчання (6 років).
Григорій Сковорода навчався в Київській академії з перервами майже 10 років. У перших чотирьох граматичних класах він ґрунтовно оволодів старослов’янською, книжною українською, латинською й польською мовами. У наступних слухав лекції цими мовами, складав вірші й промови, брав участь у диспутах і тим самим удосконалював володіння ними. З кінця 30-х років XVIII століття в Академії було поновлено вивчення грецької мови, а також започатковано курси німецької і староєврейської мов. Слухач Г. Сковорода швидко оволодів і цими академічними дисциплінами. Захоплювався творами Плутарха, Цицерона, Горація, Лукіана.
У 1742 році Г. Сковорода був змушений перервати навчання, бо, згідно з царським указом «Про набір співаків у придворну капелу, між іншим і з студентів Київської академії», його як соліста академічного хору, забрали до Петербурга. Окрім життєвого досвіду, тут Григорій Савич здобув додаткову музичну освіту. Проте, не задовольнившись званням придворного співака, у 1744 році він першої нагоди повертається до Академії і в 1750 році закінчує клас піїтики, риторики й філософії, а також прослуховує лише дворічний (замість чотирьох років) курс богослов’я. Оскільки Сковорода – студент зажив слави «знанням музики» адміністрація рекомендувала його генерал-майорові Г. Вишневському для супроводу в його поїздці до Угорщини. Багато хто зі студентів у ту епоху, бажаючи ознайомитися з досягненнями закордонної науки, поповнити освіту, вдосконалити знання мов, шукав нагоди (за браком грошей і державних стипендій) у такий спосіб відвідати європейські країни. Під час служби в російській місії в м. Токаї (1750 – 1753) Г. С. Сковорода дістав змогу подорожувати з Угорщини до Відня, Офена та інших міст Австрії, до Словаччини, Німеччини.