Сторінка
8
Мораль, виступаючи формою суспільної свідомості, що представляє сукупність принципів, вимог, норм і правил, регулює поведінку людини у всіх сферах її суспільного життя.
Психологи визначають два основні способи регулювання поведінки людей: зовнішнє регулювання, яке базується на моральних нормах – вимогах та суспільній думці; і внутрішнє регулювання, яке базується, перш за все, на моральній свідомості, моральності мотивів, добровільної поведінки.
У педагогічних поглядах Сковороди відбились основні напрями передової педагогіки: гуманізм, демократизм, висока моральність, любов до батьківщини і народу. У притчах та байках Сковорода висміював бездуховне дворянство – аристократичне виховання і протиставляв йому позитивний ідеал виховання, мета якого – утвердження високих моральних якостей, формування гармонійно розвинутої людини.
Запорукою успішного виховання дітей, за Г. Сковородою, мають бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Він рекомендував у зв'язку з цим такі методи виховання, як бесіда, роз'яснення, приклад, поради та інше. Виховуючи дітей, – радив він, необхідно вдаватися до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки.
Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості Сковорода надавав почуттям. Останні найяскравіше виявились у його вченні про «серце» людини. Серце, за Сковородою, – це єдність думок, почуттів і прагнень людини. Ця єдність, очевидно, полягає в тому, що думки, зумовлюючи почуття особистості, в той же час самі стають глибоко інтимними, задушевними. Вони, виходячи із глибини душі особистості, зігріті її почуттям, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії. Думки мислителя XVIII століття про пріоритетне значення морального виховання молоді, не менш своєчасні й сьогодні. Його філософській спадщині притаманна пристрасна зверненість до проблеми розвитку «благого серця» людини, яке він цінував вище од широкої обізнаності в науках: «Коликовое идопоклонство воспитывать человеческим наукам и человеческим язикам восприносить и воспричитать воспитаніе? Кая полза ангелскій язик без добрыя мысли? Кій плод тонкая наука без сердца благого?». Таким чином поняття серця набирає змісту «бездонної думок безодні» і сучасним українським філософом А. Бичко інтерпретується як специфічний пізнавальний засіб, методологічний принцип: «Думка, або серце, є дух». Категорія серця, що виступає основою однієї зі складових української ментальності – кордоцентризму, набуває у філософії Г. С. Сковороди характеру стійкого ядра поряд з екзистенційністю (орієнтацією на неповторність людського життя) і антеїзмом («сродністю» світу і людини). Серце характеризує душу людини, а думки сердечні є справжньою її силою, а тому вінцем щасливого існування є «радість серця».
Самобутнім, індивідуальним носієм, добувачем авторської істини є моральна особистість, яка не просто є виявом авторської ідеї, а в силу моралізаторства, повчальності та дидактичності є зручно виховною формую. І все це знайшло вияв у притчах просвітителя-філософа.
Сковорода створює модель у відповідності з концепцією буття, яку ж сам і представляє. Герої притчі – це особистість з набором якостей, прибічником яких є автор. Тому створена модель образу – персонажу – «це експериментальний полігон», на якому проходить зіткнення різних позицій – моральних, світоглядних, філософських».
Визначальним у моральному вихованні, за його переконаннями, є формування звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки звичка «не в знании живет, но в делании». Результатом морального виховання є особистість, котра прагне стати кращою. Виходячи з цих положень, Сковорода звертає також особливу увагу на виняткове значення поваги і любові до дітей, гуманного ставлення до них з боку батьків старших, вчителів.
Через свободу людина зможе досягнути вищої досконалості, тому Сковорода утверджує принцип свободи як основи буття, поза якою не можливе щасливе існування особистості. Наштовхнути людину на моральне самовдосконалення і тим допомогти їй торувати шлях свободи – це один з фундаментальних принципів філософії Просвітництва, що повною мірою виявилося у філософській системі мислителя. Він і в житті, і в творчості дотримувався злагоди душі й розуму, що формує думку, допомагає знайти істину.
«Сродна» праця – джерело радощів та морального вдосконалення людини
У процесі розвитку суспільства праця була рушійною силою розвитку людини. Вона удосконалювала знаряддя, розвивала свій мозок, співіснувала з подібними собі, що збагачувало її досвід. Працюючи, людина перетворювала природу і тим самим вносила свою лепту в розвиток культури, яка є процесом розвитку самої людини як суб'єкта діяльності. Саме в культурному середовищі людина представлена як істота, що саморозвивається, самореалізується. Уся наша творчість, наша культура виростали й розвивалися у важкій праці, коли доводилось людині «дійсно в поті чола перемінювати твердий камінь у хліб насущний…».
Сковородинівська етика проповідує працелюбність, поміркованість, чесну і безкорисливу дружбу – всі ті моральні риси, які знайшли найширше вираження у фольклорі. Г. Сковорода щедро користувався народною мудрістю – вона наснажувала його на глибокі філософські роздуми.
В античному світі ставилися до праці з презирством – її мали виконувати раби і наймити, а панівна верхівка займалася керівництвом державою, війнами, мистецтвом, філософією тощо. Мало чим змінилися ці погляди і в часи Г. Сковороди – тяжка фізична праця мала виконуватися лише простим убогим людом, селянами-кріпаками, ремісниками. Якщо ремісники зуміли зробити свою працю якоюсь мірою мистецтвом, то селянство взяло на свої плечі весь тягар тяжкої фізичної праці. Проте поетична уява селянина бачила не тільки її темні сторони, а й піднесла її, опоетизувала, мала в ній джерело радості, задоволення. Ніщо не ціниться у народній мудрості так високо, як чесна праця.
Г. Сковорода піднісся до філософського осмислення праці, розумів її внутрішню потребу для людини, побачив у ній красу, розвивав думки про – сродну працю, тобто про природжену здатність кожної людини до того чи іншого заняття. Такі погляди притаманні народному світогляду, та Сковорода по-своєму інтерпретував їх і літературно оформив. «– Бо чого не переможе чесна праця? –запитував він. Хіба не приємно працювати, коли ми народжені для цього».
Цінність учення філософа про «сродню» працю, розкрито, зокрема, у творах «Благодатний Єродій», «Пчела і Шершень», «Жайворонки», полягає в тому, що воно, на відміну від еллінських тверджень, спрямоване проти усвідомлення й використання праці лише як джерела досягнення матеріальних благ. Сковорода вбачає у праці джерело радощів і людського щастя, вважає її основою доброчесності, адже через працю особа дістає змогу вдосконалюватися морально. Неробство тлумачиться як моральне зло. У «сродній» праці людина найповніше виявляє й реалізує свої здібності, приносить користь суспільству, через що труд стає солодким. З іншого боку, керуючись своєю життєвою філософією й педагогічним досвідом, гуманіст не протипоставляє природу вихованню, але наголошує, що правильне виховання має лише посилювати розвиток закладених у дитині задатків, чим і сприятиме формуванню «істинної» людини. Словами «благодатного» птаха Єродія, триєдиного символа стійкості, благочестя, боротьби зі злом, героя однойменної притчі Г. С. Сковорода напучує: «Аще всяческая строит премудрая и блаженная натура (природа), тога како не едина она и исцеляет и научает? Всякое дело спеет, аще она путеводствует. Не мешай только ей, а если можеш, отвращай препятствія и будьто дорогу ей очищай. …Не учи его (камінь) котиться, а только помагай. Яблони не учи родить яблока: уже сама натура ее научила. Огради только ее от свиней, отрежь волчцы (будяки)…».