Сторінка
4

На лінії рідних сердець (сучасні стосунки України і Грузії)

І.

День Сонце грало в сурми весняні,

Співало море радісні хорали…

Та ніч наслала горобині сни,

Здалось: з розбігу дикі коні стали –

На море впало Небо навісне

Й гармонію спотворило в руїну:

Вітри шмагали із дощем мене,

Не слалось Чорне море в Україну.

Умить злиняли барви злоторунні.

Уклякло місто – битва в цівках крові.

Зав’яли квіти і похрипли струни,

Здалося: плачуть таємничі сови.

Весь день періщив хижий льодолом,

Сніги біліли, як джигіт кинджали…

Хто світ поставив між добром і злом?

Кому й за що грузини звітували?

ІІ.

Стояв Тбілісі в Божій благодаті…

Здавалось, ранок чує з України:

«Разом нас багато і нас не подолати!»

Бо разом – українці і грузини.

Над містом в Небо Храм летів хрестатий,

Як Амірані – вічно нездоланний.

Тут тризни правили криваві супостати –

Тож досі стогін чуть – печуть незгойні рани.

Ті рани на серцях бійців, що вздовж століть

Свободу, честь й грядуще боронили.

Перемогли й піднесли пальми віть –

До щастя як іти – Європі шлях відкрили.

Відкрили й очі: світ – іще не рай,

Ще дух імперій ставить рабства сіті!

Та вже не в рабстві гордий рідний край,

Все прагне жити! жити! жити!

Все прагне тут – і в інших землях теж,

Де іноземців армія і влада.

Тому тут біженців – без ліку і без меж,

Ще в душах кублиться отрута лжі і зради.

Ті біженці – як дух у панцир вкутий,

Без хліба і житла, лише клубок надій, –

Буремні месники, Європою забуті,

На захист кинуті лиш Грузії одній…

Лиш Грузії, оточеній військами,

Окраденій на світло і тепло.

Чи знову бути, як уже було?!

Чи знову воля житиме за гратами

І за часу словесних демократій?!

ІІІ.

Пливе Батумі – води наче сльози,

У розпачі природи люд мовчить.

Тбілісі чує імперські погрози, –

Та мужній воїн з бою не кричить.

Бог ще раз випробовує: чи волі

До перемоги вистачить, чи ні?

Тривожні сурми в морі, в небі, в полі, –

Одначе Грузія в війні, як у війні:

Хай недруг шаленіє хоч до скону –

Не буде мудра Грузія в полоні!

Хай шахраї штампують резолюції –

В хоралах Грузія святої революції…

Батумі-Тбілісі,

24 – 25.03.2005

ХРАМ

За днями дні плетуть віки. В Тбілісі

У сяйві сонця храм горить.

У ніжнім плескоті Кури

Віки, як витязі сплелися.

Куди пливуть Кура й Арагві?

Машук прегордий, Алазань?

В боях грузини миру спраглі,

Сусіди кличуть до повстань…

І де – добро? І правда – де?

Де світ гармонії без крові?

Ждуть щастя пері чорноброві,

А світ – яким той світ гряде?!

Людина – плід чи зла, чи Бога?

Прийде добро, чи знову зло?

В безчесті рабство відбуло,

Та в смерть, чи вічність ця дорога?

Вожді вітійствують: до раю!

В любов і труд до забуття! –

Та ще страшніше обдирають

Своїх братів без каяття…

Забуті школи, крах в науці,

Стоять заводи – інваліди, –

Та не молись катам в розпуці:

Їх влада й гроші – наші біди.

Їм що – Вітчизна й ідеали?

Що – сльози чи страждання й горе?

За гріш все продадуть вандали

І гори, доли й Чорне море.

При цім їх не злякає зрада

Батькам чи те, що кануть в Лету:

Вже академіки й поети…

В Тбілісі так, і стогне Київ –

Нові панують шкуродери, –

І що там гніт орди Батия?! –

Свої страшніші мародери…

І тільки грім ті душі лисі

Змете й із храму гадь страшну.

Розбудить Київ з летарсну,

Весняно зацвіте Тбілісі.

Очисна буря світ розбудить –

І храм із Сонця буде, буде!

28.06.2005

Та життя – не лише апозитивні проблеми й печалі. Батумі, Боржомі, Сурамі. Українська школа в Тбілісі розкрила й паростки дійсно нового та перспективного.

Не могла не вразити й не зачарувати українська школа в центрі Тбілісі.

Стареньке, не надто обладнане приміщення. Але які воістину українські діти! Коли вони говорять про українську історію, природу, революцію, декламують Т.Шевченка, Лесю Українку, П.Грабовського – ви чуєте не лише український зміст, а й українську інтонацію, ритміку, емоційну насиченість. І неминуче навалюється питання:

Панове глави адміністрацій та голови Рад Донеччини і Луганська, Миколаївщини, а чи взялися ви запроваджувати досвід Грузії, як розвивати українську освіту?!

Так само, як і досвід Риги та Сімферополя, де повносило діють (хай і по одній) українські гімназії?! Де Україну пізнають і шанують, бачать як велику європейську державу!

Дивуватися грузинам не доводиться: в українській школі працює колектив педагогів-подвижників; тож навіть за умови, що в школі навчається 94% дітей грузинських родин, там панує дух любові й поваги до всього українського – до державності, історії, мови, культури і традицій, бо грузини шанують себе, живуть на перспективу, на добре грядуще.

Що таким воно й буде – гарантами виступають Президент Грузії Михайло Саакашвілі і Президент України Віктор Ющенко, які були в школі, глибоко знайомилися з її проблемами і вже є реальні наслідки того державницького інтересу. Не міг не вразити й музей Лесі Українки в Сурамі: «дякуючи» російським політикам, у ньому не було ні світла, ні тепла. Допікали холод і сирість. Працівникам музею допікала відсутність коштів і на оновлення, і на поповнення експозицій. Однак приваблювали дбайливість, чистота, залюбленість у храм української поетеси, в чисельні пам’ятки українсько-грузинських культурно-мистецьких зв’язків. Панує самоповага трудівниць, що відбиває самоповагу всього грузинського народу.

В Боржомі привертали увагу численні докази українсько-грузинської взаємодії, та особливо вразила родина Ніно Наскідашвілі – аспірантки, що присвятила себе україністиці: її батьки – батоно Нузгар, мати калбатоно Нелі, чоловік Шалва, тесть і теща – усі вони виявилися обізнаними з українськими справами, головні надії покладають на українсько-грузинську співпрацю, а сама колбатоно Ніно оволоділа українською мовою, літературою, культурою так, що їй могли б позаздрити чи не більшість випускників українських університетів. І немає жодного сумніву, що вона успішно захистить кандидатську українознавчу дисертацію й стане одним з подвижників українсько-грузинського братства.