Сторінка
3

«Народна пісня – дзеркало народної душі» (М. Драгоманов)

Весільні пісні співали протягом майже всього року. Але через те, що більшість весіль відбувалася після жнив, то ці пісні разом з обжинковими, до яких вони подібні музичним характером, відносять до групи осінніх пісень. Весільні пісні виникли й розвинулися після XI ст. Це одні з пісень, що їх на Україні започаткувало християнство (988 р.). Особливого значення весільні церемонії, а разом з ними і весільні пісні, набули за княжої доби (907 – 1387р.р.). Головні дійові особи весільної церемонії – молода, молодий, дружки і т.д. Вони мали почесні титули, що вживалися при дворах тогочасних князів чи аристократів, а саме: “княгиня”, “князь”, “бояри”, “староста” . Мелодії весільних пісень мали архаїчний характер і легко пізнавались завдяки відсталі між найнижчою та найвищою нотами, що не була ніколи більшою, ніж інтервал квінти. Ці пісні виконувалися в унісон: “Де ти, де ти, Наталочко”, “Тихо, тихо Дунай воду несе”, “В неділю рано до сонця”, “Летять галочки у три рядочки”, “Грайте, музики, як грали”, “Ой глянь, мати, да на мій посад”. З часом весільні пісні стали поліфонічними і виконувались кількома голосами. Сценки традиційного весілля, разом з народними піснями, відтворені у п’єсах М.Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, І. Франка. Найціннішими науковими дослідженнями є праці М. Сумцова, Б.Грінченка, В. Охрімовича, І. Франка.

Історичні українські народні думи та пісні

На наступному щаблі національного розвитку, після княжої доби, творчий талант українського народу знайшов нові предмети зацікавлення, нові теми для пісень.

Від половини XIV до початку XVIII ст. перед нами – неначе відкрита криниця народних пісень, в яких відтворено кожну важливу історичну подію. Пісні оспівували дійсні факти, події та їх героїв. Українська народна пісня служила і відчуженим, “побусурманеним” землякам за “євшан-зілля”, вона нагадувала їм рідну землю, мову, край і народ, кликала повернутись на батьківщину. “Дума про Марусю Богуславку” в прекрасній поетичній формі оспівує випадок, коли турецька бранка Маруся, яка живе у розкошах як улюблена жінка султана, поволі забуває свій рідний край. Але під впливом співу невільників у ній прокидається почуття патріотизму.

З народних пісень цього періоду можна довідатися про війни, битви, перемоги і поразки, про славу великих синів народу і ганьбу його зрадників, про шляхетні вчинки великої посвяти і, навпаки, дріб’язкове себелюбство. В історичних піснях бачимо дійових осіб великої трагедії, сценою якої була вся Україна. Запорізькі козаки та їхні гетьмани й проводирі, королі, царі та хани, народи та війська України, Польщі, Москви, Туреччини, татари, німці, шведи, серби представлені у піснях як учасники історичних подій в Україні.

Захисникам рідної землі потрібна була не байдужа розповідь про давноминулі часи, а сувора, мужня поезія, яка б відповідала їхнім інтересам, мобілізувала на боротьбу за своє визволення. Дух непокори, вічне прагнення до волі, незалежності – ці риси генетично притаманні нашому народу. Пісня, дума є одним з проявів цього прекрасного тяжіння. Ось що писав про це М. Добролюбов: “Пісня, дума становлять в Україні народну святиню, кращу рису українського народу, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів; в них дихає ніжне почуття жіночої любові, особливо материнської. Все коло життєвих насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим” [2].

До жанру української лірико-епічної пісні належить дума. Думи ще відомі як плачі, лицарські та козацькі пісні. Вони продовжують народну поезію княжої доби з її найвидатнішим твором “Слово о полку Ігоревім” (XII ст.), який насичений яскравими поетичними картинами і фольклорними образами. Думи виконували мандрівні сліпі співаки, “божі люди” – кобзарі, бандуристи, лірники (їх називали залежно від інструменту, на якому вони грали). Музиканти мали свої власні цехові товариства – музичні “юнії”. Ці товариства намагались зберігати чистоту традиції у співі, що сприяло збереженню дум та властивих їм рис. Всі думи поділяють на три групи.

Перша група – думи та пісні, які виникли під час боротьби України з татарською “Золотою” та кримською ордами. Кримські й турецькі ринки були переповнені українськими бранцями. “Уся Україна, – писав відомий історик, професор М. Грушевський, – саме повітря її наповнилося невільницьким плачем, який нині ще бринить і плаче в наших піснях на протязі стількох віків .”.

Музична мова цих дум – “плачів” – сумна, як і життя народу. До нас дійшло дев’ять дум з турецько-татарської неволі: “Невольники на каторзі”, “Невольницький плач”, “Маруся Богуславка”, “Утеча із турецької неволі морем”, “Утеча невольників з каторги”, “Самійло Кішка”, “Втеча трьох братів із города Озова”, “Сокіл і соколя”, “Іван Богуславець”. Ці твори сповнені високої емоційної напруги, в них – гаряче благання і надривний стогін. За народною мораллю, вважалось, що зрадник, запроданець, був гірший за ворога-чужинця.

Друга група – це народні думи та пісні, пов’язані з піднесенням козацького руху, пробудженням активності народних мас, політичної та військової сили в Україні. Вони були героїчного характеру, пройняті бадьорими, переможними настроями. Козацькі походи на “чайках” викликали захоплення всього світу. Слава про подвиги козаків ширилась за межі українських земель. “Козаки – надзвичайно симпатичні типи слов’янського племені, горді, відважні лицарі, які сміливо дивляться у вічі смерті, завжди готові на двобій з нею. Шабля – його хрест, перемога – його Бог, а пісня є його молитвою .”, – так писав про козацтво італійський професор Доменіко Чамполі [3].