Сторінка
2

Національна ідея, держава, еліта, українське козацтво

Найкращим наказом у козаків-запорожців був особистий приклад. Той, до прикладу, «наказ», який виявляв Дмитро Вишневецький (Байда) – князь найширшого міжнародного визнання, який відзначався як особистою хоробрістю, військовим талантом, дипломатичним хистом, так і винятково яскравим патріотизмом. Не випадково в народній творчості він постає, насамперед, як лицар, котрий не згоджується не тільки одружуватися із султанською дочкою, а й викупити життя ціною зради своїх принципів.

Відомо, що іноземці (а то й короткозорі свої) часом говорили про те, що козаки (українці) не цінують життя. Дійсність засвідчує, що вони не проникали в сутність жертовності: і Святослав ішов на смерть не тому, що не цінував життя, а тому, що в ім’я досягнення мети, свободи, інтересів Батьківщини навіть жертвував собою. Ту філософію сповідує ще автор «Велесової книги», в нових умовах – Байда і тисячі козаків – борців за свободу, переконані, що в разі, коли «общеє добро в упадку – забудь отця, забудь і матку, спіши повинність ісправлять» (адже «дух отчизни де героїть, там сила вража не устоїть, там дух сильніший од гармат») кажуть герої І.Котляревського. За свободу України свідомо клали голови герої Крут; а сотні тисяч вояків УПА жертвували собою, навіть усвідомлюючи, що смерть неминуча, адже перемогти армії двох імперій їм було неможливо. Ідея жертовності в ім’я свободи і щастя народу – це очевидна домінанта української національної ідеї та ментальності упродовж тисячоліть.

І щастя також у тому, що вона була притаманною ментальності не лише представників «маси», а й урядуючої еліти, яка, до того ж, в особі найкращих репрезентантів передбачала торжество ідеї не лише у фізичній жертовності. Ідея патріотизму – ідея морально-етична, світоглядна й естетична. І в світлі тієї ідеї жертовність мислилася і в сфері надання переваги державним, а не своїм інтересам; у самообмеженні правами (владою) й власністю, у пріоритеті обов’язків; у реальному людинолюбстві; у прагненні досконалості; у схилянні перед «філософією серця» як філософією єдності почуттів і мудрості, волі і дії; у пануванні совісті й честі; у свідомій національній самоідентифікації.

І не випадково історія піднесла на п’єдестал всенародної любові й інших лідерів української державницької життєдіяльності як виразників національної ідеї: Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Сірка, Михайла Дорошенка, Івана Сулиму, Северина Наливайка, Івана Богуна, Максима Кривоноса, Нечая і Морозенка, Івана Виговського і Костя Гордієнка, Павла Полуботка й Івана Мазепу, Пилипа Орлика і Петра Калнишевського… Щоб осягнути міру величі ідеї жертовності, достатньо нагадати: Іван Мазепа міг при повних особистих привілеях гетьманувати до кінця життя, але в ім’я відновлення суверенітету України пішов на крайній ризик; Павло Побуток знав, чим загрожує йому виклик Петру І, однак ішов на муки й на смерть, бо знав: за ним – доля його народу; міг вимолити полегшення власної долі й Петро Калнишевський, але волів 10-ліття страждати в ямі-темниці, але не капітулювати. Бо то було б зрадою гордого духу нездоланного народу. І не важко побачити, що всіх героїв-жертовників підносила до рівня прометеїзму саме національно-державна ідея: в ім’я тієї ідеї вони горіли в залізних котлах і корчилися на палях, на гаках, кривавили річки і дороги, увінчували хрести і дзвіниці, але не зрікалися свого жереба, бо знали: за ними – Бог, Україна й свобода, правда, справедливість і честь, реальна доля свого народу, а тим самим і всієї Європи. Вони могли мати всі блага й житейські втіхи, та в ім’я щонайвищої ідеї Сагайдачний записувався з усім військом у Києво-Могилянський колегіум; Іван Мазепа мурував палаци і храми; Пилип Орлик творив Конституцію та оббивав пороги монархів Європи заради визволення народу від московської кормиги.

Національна ідея визначала критерії життя та наснажувала й еліту церковну: антипатріотичний конфесійний клір легко зрікався навіть своєї віри, ставав прислужником колонізаторів, порушником найсвятіших догматів та принципів совісті, моралі й етики, люто воював з соціальною та національною гідністю, з народною мовою, культурою, освітою; серед таких історія не зафіксувала героїв; це були маргінали тілом і духом, нерідко – одверті колабораціоністи, схильні нехтувати навіть таємницями сповіді.

І навпаки: патріотичні митрополити, єпископи, священики з нездоланною гідністю відстоювали свою віру. Бо за нею бачили внутрішній суверенітет народу, свободу волі кожної людини, без якої вона опускалаcя до тваринного існування і втрачала гуманістичну сутність та перспективу.