Сторінка
9

Національна ідея, нація, націоналізм

Розуміння самодостатності етносів та ролі національного (племінного) чинника в розвиткові людини (а відтак держави, культури, мистецтва) виявляли ще Платон і Арістотель. При цьому вони, як і Ксенофонт, Теофраст, історики Греції, Візантії, Риму, наголошували, головним чином, на відмінностях народів. Це й допомагало їм показати риси, особливості як своїх, так і інших (зокрема арабських) племен, до того ж – в їхній як "стабільності", так і мінливості, зумовлених буттям та вихованням. Колись, як писав Ксенофонт у "Кіропедії", іранці (перси) та підвладні їм народи були мужніми й благородними. Та з розпалом внутрішніх чвар вони ставали все більш, неповажливими до своїх богів і рідних, несправедливими й корисливими. "Раніше, якщо хтось ризикував, захищаючи царя чи місто, або здійснював якесь інше благодіяння, то був шанованим; тепер же – якщо хтось сподівається зробити корисне царю, ось як Мітрідат, то зраджує свого батька Аріоварзана, або як Реміор, котрий в Єгипті залишає своїми заложниками дружину, дітей і дітей своїх друзів й нехтує священною клятвою. То ось вони й користуються найбільшою шаною."

Характери людей і суспільно-політичний лад – такий аспект досліджень Платона, який робив такий висновок: «У різних людей, як правило, буває стільки ж видів духовної структури, скільки існує видів державного устрою». Тому – оскільки характер народу формується обставинами життя – необхідно дбати про створення найкращої форми держави, і для Платона – це «ідеальна держава» мудреців–мислителів, одержимих ідеєю самопізнання й самотворення. В демократичній державі формується тип демократа, у тиранічній – тирана; ті люди, в свою чергу, впливають на мораль, етику, ідеали нації.

Переконання, що характери людей, народів та суспільні умови є взаємовпливаючими чинниками, відстоює Теофраст («Про властивості людської моралі»).

Свого часу ідеологи релігії, на основі поетизації певних рис характеру проголосили богообраним народом євреїв. Олександр Македонський на небачено високий п'єдестал підніс греків. З часу створення Римської імперії, богообраними стали зображувати римлян (у тому числі й Вергілій в «Енеїді»). Сила інерції виявилася непереборною, тож на месіанську роль стали претендувати то росіяни, то німці, то англійці. А у зв'язку з цим, питання нації із сфери історії чи філософії, етнопсихології чи етнографії перейшло у сферу політики й міжнародних відносин, набуло характеру проблеми, що охоплює вузол питань: що є нація? Які є нації? Що визначає їхню природу (сутність) і яке їхнє місце у світі, роль та місія? Які умови, чинники й шляхи реалізації?

У цьому зв'язку особливої ваги набуває наш вітчизняний прадосвід, зокрема те, що автори "Літопису Аскольда", а згодом і «Київського літопису», Галицько-Волинського, Густинського, козацьких літописів не тільки дали яскравий, характеристичний опис племен Київської Русі (чим і для сучасної науки залишили і великі джерела знань, і приклади аналітично-об'єктивного підходу та характеристики Козацької держави), а й визначили дійсно науковий підхід диференційовано-інтегративного бачення племен у державі-імперії та свого народу в системі народів світу, об'єктивного опису і позитивних рис власної народності (полян), і того, що викликало відразу ще у самих літописців (стосовно деревлян, обрів).

XVII – XVIII ст. і в Україні, і в Європі стають переломними в розгляді проблем націй. Дослідники вже не сумніваються, що кожна нація – «од бога», отже – космічно-природного походження, самодостатня й неповторна. Предметом науки стають питання: що формує нації? чи вони змінюються? яка їхня основа, роль і місія, доля?

Руссо, Кант, Монтеск'є, Гегель, Юм, Гельвецій, Гердер проблему націй переносять у систему досліджень, в якій поважне місце займають історія, філософія, соціологія, культурологія, етнопсихологія, фольклористика та, особливо, лінгвістика. Інший – базований на догматах віри, ірраціоналізмі – підхід практикують ідеологи церкви. Тому: якщо для більшості дослідників та філософів головним формотворчим чинником націй постає природа, то ідеологи церкви й політики, як правило, роблять наголос на фідеїстичній основі. Це й спонукає одних спиратися на досвід історії, інших у підході до проблеми – над усе ставити ірраціоналізм та месіанство.

Уже зазначалося, що вітчизняні автори літописів (Аскольда, а згодом і Київського та Галицько-Волинського) ще у XII – XIII ст. бачили органічний зв'язок держави та етносів. До того ж дали вражаюче яскраву характеристику племен Київської Русі.

Тепер зауважимо, що з тієї характеристики чітко проступає роль: а) «землі роду свого»; б) «закону батьків»; в) історії появи, розселення й буття племен (історії світової – від Ноєвого потопу – і власної); г) традицій, культури; д) мови. Літописці в одній державі бачать багато етносів – різних як за способом буття, так і за характерами (поляни, деревляни, обри). Легенда про «євшан-зілля» з разючою силою передає почуття патріотизму, породжуваного рідною землею, своїм етносом.

Рід – плем'я – народність – ось ланки спільноти, що в глибинах має властивості етносу, а в перспективі – нації і держави. Маємо на увазі і те, що не кожен етнос еволюціонує в націю, але при тому окремі етноси і при втраті державності не втрачають внутрішніх властивостей та рис. З цієї точки зору повчальною є історія розпаду Київської Русі: наявність різних етносів послаблювала нашу прадержаву, чим полегшила справу завойовників-монголів; але воднораз вона засвідчила їхню природну не лише силу, а й незнищенність, те, що саме з етносом пов'язані вічність та універсальнісь зв'язків людини із світом (землею і космосом, своїм народом й людством), з Буттям і Свідомістю. Саме етнічна цілісність вберегла українців від загибелі не тільки в час татаро-монгольського лихоліття, литовського партнерства, шляхетсько-польського й турецько-татарського геноциду, а й у часи російсько-імперського «благоденствія» та більшовицької асиміляції. XVIII – XIX ст. постало питання руба: бути Україні, чи не бути? Збереження її на рівні етносу не вберігало від поступового загасання і зникнення, бо етнос послідовно розмивався демографічною політикою. Але в Україні лишилися сили, що на виклик обставин відповіли: порятунок – у творенні спільноти іншого типу: нації-держави!

Не лише тоді, а й нині рух до національного відродження трактується антиукраїнськими силами як шкідливий сепаратизм, відхилення від загальнолюдських норм. Насправді ж усе йшло в руслі та в дусі саме загальноєвропейського процесу.

Свого часу рух Реформації активізує націєтворчі процеси в Європі. Капіталізм динамізує їх. Посилюється процес осмислення сутностей. Відповідаючи на питання: що є «нація», «народ»? і які чинники їх визначають та є виразниками сутності? – француз Монтеск’є категорично твердив: народи – це їхні характери. Характери ж формує географічне середовище. «Влада клімату є сильнішою за всі інші влади . Народи спекотних кліматів боязкі, як старі, народи холодних кліматів відважні, мов юнаки». До того ж клімат впливає не тільки на фізичні якості людей, а й на моральні, духовні: «У північному кліматі ви бачите людей з незначною кількістю вад, чимало доброчинності й багато щирості та відвертості. Наближаючись до півдня, ви наче віддаляєтеся від самої моралі: там з посиленням пристрастей множаться злочини, і кожен намагається перевершити в цьому іншого . В країнах помірного клімату ви бачите народи нестійкої поведінки . Клімат надмірно гарячий зовсім позбавляє тіло енергії. А розслаблення тіла перекидається і на душу: людина стає до всього байдужою, недопитливою, неспроможною на благородний вчинок . там віддають перевагу карам перед зусиллями духу . рабство здається легшим, ніж стимулювання розуму», і душа, «один раз прийнявши форму (враження), є безсилою змінити її».