Сторінка
3
Україна після революційних подій у Петрограді в лютому 1917 р. стала наріжним каменем з’ясування питань війни та миру, правового статусу Польщі, легітимізації, процедури впорядкування кордонів Росії, Німеччини й Австро-Угорщини та принципів побудови політико-правових та прикордонних стосунків між цими державами, а також, вирішення питання про можливість для Антанти забезпечити собі участь у вирішенні долі Центральноєвропейського регіону. Останнє виявилося у процесі реалізації польськими політичними колами проекту створення польської армії на територіях під юрисдикцією Української Центральної Ради та участі в цьому процесі держав Антанти [19, 177]. Навколо українських земель та процесу з`ясування їх політико-правового статусу у період між двома російськими революціями також виникла проблема встановлення миру на східному фронті [12, 801 – 805].
У листопаді – грудні 1917 р. в Україні польські політичні кола розгортають роботу по створенню польських національних збройних формувань, причому представники урядів Антанти були готові йти їм назустріч, хоча полякам представники Антанти не дозволяли підтримувати контакти із жодними урядами та політичними силами у Києві [19, 176] (уряди Антанти прагнули з`ясувати політичну ситуацію після початку україно-російської війни у грудні 1917 р.).
Антанта в цей час підтримувала контакти із Центральною радою, принаймні таку інформацію мала Німеччина, котру це підштовхувало до форсування мирних переговорів у Брест-Литовську [25, 271]. Країни Антанти прагнули зберегти свої позиції в Україні після приходу до влади більшовиків у Росії та встановлення ними контакту із країнами Четверного союзу. Центральна Рада на грудень 1917 р. була ненадійним партнером, тому що не було впевненості що вона зможе вистояти під натиском більшовицьких військ вже на початку грудня 1917 р. Через те країни Антанти віддавали перевагу політичним стосункам із польськими політичними колами на території України [19, 177].
Щодо місця польських військових формувань у складних подіях грудня 1917 р., то численні військові підрозділи укомплектовані поляками на Правобережній Україні могли стати опорою Антанти за умови падіння Центральної Ради під тиском військ РСФРР [8, 67 – 68]. Радянська Росія не мали наміру вступати у протиборство із польськими формуваннями щоб не загострювати стосунки з польськими політичними колами. Такий конфлікт міг ускладнити стосунки із Німеччиною та Австро-Угорщиною, особливо у питанні оформлення перемир`я з Центральними державами котрі надавали значної уваги польському питанню [24, 120].
Українська Центральна Рада, утримавшись при владі, також не мала наміру псувати стосунки із польськими формуваннями та організаціями, бо сама, відчуваючи значення польського питання для Центральних держав та для країн Антанти і його вплив на становлення української державності, прагнула врегулювати свої стосунки з поляками. В разі підписання Центральною Радою мирного договору з німцями утворені польські військові формування могли стати опорою Антанти, зважаючи на складність стосунків у поляків із німцями та складну ситуацію на території колишньої Російської імперії. Ці проблеми для німців мали велике значення в разі підтримки деяких урядів на території Росії, враховуючи, що вони мали встановити тісний контакт із урядами на території колишньої Російської імперії. Необхідність у цьому диктувалася тим, що Німеччині та Австро-Угорщині за умови миру з Радянською Росією потрібно було врегулювати стосунки, принаймні, з урядами юрисдикція котрих поширювалася на сусідні території [11, 323].
Крім того, в разі активного втручання Німеччини у російські справи, як сталося із окупацією українських територій німецькими військами в лютому 1918 р., Німеччині й Австро-Угорщині довелося б врегульовувати стосунки, особливо територіальні, між Україною та Польщею [24, 119]. Політико-правова база та умови війни саме центральні держави наділяли всіма повноваженнями для з`ясування стосунків між Україною та Польщею, тому більшість польських політичних кіл і прагнули в легітимізації свого уряду спиратися на Центральні монархії [5, 43]. Останні ж прагнули не закріплювати остаточними актами територіальних меж Польщі, хоча зробили в цьому напрямку крок, визнавши Україну та її західний кордони на мирній конференції у Брест-Литовську [17, 300]. Тому мирні договори держав Четверного союзі із УНР та Росією, підписані у Брест-Литовську, були єдиною політико-правовою базою для розбудови стосунків між Польщею й Україною до початку роботи Версальської конференції, на якій чільне місце займало питання територіальних меж Польщі.
Визнання України Німеччиною та РСФРР в результаті підписання в Брест-Литовську мирних договорів між Центральними державами, Україною і Радянською Росією створювало ситуацію схожу на ту яка виникла після визнання Польщі цими державами – створювалася буферна держава між Росією та Німеччиною й Австро-Угорщиною. Німеччина, підписуючи Брест-Литовський договір, прагнула відмежуватися від нестабільної Росії та втручатися в її справи лише за участю та посередництвом України, не займаючись питанням врегулювання своїх кордонів із РСФРР, що було зазначено у Брест-Литовському договорі з РСФРР, кордон між Україною та Росією мав бути встановлено окремим договором між Україною і Росією [16, 368].
Легітимність же української державності мала бути у владі трьох держав – Росії, Німеччини та Австро-Угорщини, тобто, трьох держав котрі заключали договори про поділи Польщі. Отже, виходило, що Брест-Литовські угоди додатково легітимізували договори про поділи Польщі, а існування незалежної України, визнаної цими державами тим більше, адже більшість українських земель підпадали під їхню дію [15].
Завантажити реферат